Розділ 4

Осінь цього року сталася тепла. Наприкінці Павутця[1] – першого осіннього місяця, настало бабине літо.

Того Тижневого[2] ранку, життя здавалося особливо радісним. За вікном яскраво світило сонечко, на дереві біля вікна цвірінькала пташка.

Сусідка по кімнаті страждала від похмілля після вчорашніх дружніх посиденьок. Ельфійка-першокурсниця ще не звикла до таких відчуттів, тому валялася на ліжку з кислою пикою. Я напоїла бідолашну дівчину (років так на двісті старшу за мене) ще вчора підготованою антипохмільною настоянкою.

Узяла підручник та залишила страждалицю у спокої. Нехай ще пару годинок поспить. Їй має стати краще. Хоча, хто зна’, як на ельфійський організм подіє алкоголь, а потім ліки. Вона майбутня цілителька, сама казала, напоїти її тим, значить знає, що робить.

Вийшовши з гуртожитку, я попрямувала до старого парку за одним з корпусів. За ним вже давно не доглядали, тому, колись одна з наймальовничіших частин студмістечка заросла й тепер здавалася переходом від цивілізованого світу до підступаючого до степу дикого лісу.

Обравши затишну місцину на краю парку, я розстелила плед та влаштувалася під розлогим деревом, плануючи в тиші та спокої готуватися до завтрашнього заняття з наставником. Я відкрила підручника з захисних заклять і останній раз перед тим як поринути в читання оглянула місцевість.

 Раптом, мій погляд зупинився на дивовижному видовищі. Крізь прогалину між деревами та кущами проглядалася давня, місцями поросла травою, алея. Там зараз тренувався Ілан. Роздягнений по пояс чоловік зосереджено махав мечем, борючись з невидимим супротивником. Він не просто тренував удари. Зброя літала у його руках. Швидкі, чіткі рухи, нічого зайвого водночас якась хижа грація. Зараз у ньому було щось від дикого риса, що вийшов на полювання. Таким він здавався неймовірно привабливим.

Випад, ще випад. От, останній невимовно складний удар й Ілан закінчив тренування.

Я злякалася, що він мене помітить й опустила обличчя у книгу, продовжуючи спідлоба спостерігати за ним. Той одяг сорочку, зібрав речі, й підхопивши сумку та меч, рушив стежкою у бік академії. Я придивлялася, допоки він не зник у заростях. Сиділа опустивши очі у підручник, та думала далеко не про навчання.

От поряд, на стежці почувся шурхіт. З-за куща показався Ілан.

- Ранок добрий. – привітався він зі мною.

- Вітаю, магістре. – невпевнено відказала викладачеві.

- Вирішила повчити на природі? – іронічно прокоментував він нашу зустріч.

- Так. Вчу теорію до завтрашнього практикуму. – спокійно відповіла.

- Твій наставник – суворий вчитель, проте добрий. Не такий, як ваш декан та йому подібні. – прокоментував Варський.

Мої стосунки з викладачами завжди були складними. Вчилася я непогано, проте дратувала їх постійним порушенням правил і абсолютною нездатністю до зіллєваріння.

- Наставник завжди мене підтримував. А якщо й сварив, то так, буркотів по доброму. – погодилася.

- Знаю. Бачив. Він возив тобі подібних до нас на практику, коли я іще вчився на першому курсі АБМу. Тоді вас було трохи більше.

- Правда?

- Чиста правда. – посміхнувся Ілан: - Ну добре. Вчи, а я пішов. Нехай щастить. – він розвернувся та покрокував стежкою.

Я потай спостерігала за ним. Подумки, оцінювала кандидата й перспективи.

- Який же він красивий. А яка в нього фігура! М-м-м. Я маю домогтися його уваги. Просто приятелювати, мені замало. – відмітила про себе, проводжаючи його поглядом.

Ілан зник за кущами, а я ще посиділа, літаючи у солодких мріях. А потім, зібралася з думками та поринула в читання. Плани підкорення чоловіка в мене вже назріли, допрацюю їх уночі, так би мовити, перед сном.

***

Тиждень пройшов спокійно. Рутина заїдала. Усе тихо, розмірено й плавно. Викладачі напихували нас знаннями та завалювали завданнями. Яскравими плямами у сірому розміреному житті ставали пари з історії та пари Варського. Нічого особливо нового ми не вивчали. Так, відпрацьовували опановане на початку навчального року та згадували давно пройдений матеріал.

З Іланом поспілкуватися не вдавалося. Він увесь час був зайнятий. Не бігати ж за ним заради розмови.

Таким чином, цей тиждень я провела у похмурому настрої. Перед вихідним стало трохи веселіше. Після роботи, сходила з подружками на кашву[3]. Поділилася з подругами переживаннями. Вони підтримали мене. Настрій трохи покращився. План підкорення непохитного викладача почав дозрівати. Ще трохи і я вигадаю як і де поговорити з ним на одинці й розібратися в наших незрозумілих стосунках.

Подружки радили те ж саме що й Розі. Котра з нами не пішла, а рушила на вечірку зі своїми одногрупниками. В одного з них День народження, тож цілителі бурхливо святкували.

Так в мене визрів план. Залишилося підлаштувати його під обставини та зрозуміти коли і як втілити те у життя.

***

Початок тижня зустрів нас холодним дощем. Студмістечко перетворилося на похмуру місцину. Мешканці й робітники академії та прилеглих кварталів перебігали від будівлі до будівлі, натягнувши на голови капюшони.

Примадень[4] обіцяв бути сумним. Я звично поснідала та пішла на пари. Від навчання нікуди не дінешся. Та й обирати особливо не доводиться. Якби ж можна було вивчати лише те що цікавить, а не усе що вважає за потрібне міністерство, проблем в освіті було б менше.

Пари як завжди проходили нудно. На Теорії загальної магії та на правознавстві скрипіли перами й потай перешіптувалися. Ази цілительства пройшли вже веселіше, тут ми хоч практикувалися. Вчилися за допомогою магії лікувати травми та загоювати рани.

Історія пройшла найбільш цікаво. Сьогодні ми згадували становлення нашої цивілізації.

Викладач звично зайшов до аудиторії. Хвилина й адепти замовкли. Давній ельф привітався і звичним помахом кістлявої руки вивів на дошку мапу нашого континенту.