Розділ 2

У день подачі заяви я працювала тож, провівши заняття, замість обіду, поквапилася до навчального закладу.

У цікавому мені магічному ВНЗ було вже малолюдно. Я спокійно пройшла крізь розчахнуті ворота. Широкою рінистою доріжкою попрямувала до стародавнього замку, з балкона, якого звисало полотно з написом: «Приймальна комісія в рекреації». Повз мене метушилися робітники закладу та снували викладачі.

Я дійшла до величної споруди й ступила у розчахнуті високі дерев’яні двері. Краєм ока, помітила, що ті оббиті металом, прикрашеним фігурною ковкою.

Я опинилася у широкому прямокутному приміщенні. З обох боків – масивні сходи, на другий поверх. Вгорі вони сходилися в одну платформу, звідки можна було потрапити в башти та центральну частину замку. Далі, йшли на гору ще пара сходів. Уже розрізнених.

Внизу між сходами стояли столи. За одним сиділа секретар приймальної комісії. За тим, що довший, трійко консультантів. Трохи збоку, три парти для абітурієнтів.

Я підійшла до секретарки, взяла у неї бланк і аркуш для заяви та попрямувала до однієї з парт. За іншою вже сидів, якийсь хлопець й старанно виводив документ самописним пером на товстому аркуші жовтуватого паперу.

Такі видали й мені. Я прилаштувалася за партою. Там у спеціальній коробочці лежало кілька самописних пер. Ці прилади для письма, схожі на олівці, що прийшли до нас іще з другої ери. Головна відмінність, самописні пера, заповнюються чорнилами. Я придивилася до прозорого об’єкта, перевіряючи кількість чорнил. Половина. Має вистачити. Тож, спокійно зашепотіла потрібне заклинання. Перо запурхало папером, копіюючи шапку заяви з прикладу.

Від примітивних олівців самописні пера відрізняються тим, що саме перо зроблено з металу, який добре реагує на магію. А от, олівцевий грифель, навпаки, глушить чари.

 Перо завершило шапку й лягло поруч з аркушем. Я зашепотіла нове закляття й командуючи артефактом, заходилася дописувати документ. У таких випадках, потрібно більше концентрації, адже магу доводиться буквально диктувати текст перу.

Поки складала заяву, до комісії підійшов інший пізній абітурієнт. Він наблизився до консультантів і став щось розпитувати у них. Пара хвилин і хлопець, що сидів поруч завершив писанину. Його перо охайно вклалося у сіру прямокутну коробочку. Він струснув головою та неквапливо підвівся. Я звернула увагу на спокійного, на вигляд трохи відстороненого, чорнявого хлопчину. Середнього зросту, худорлявий, увесь у чорному. Мабуть, майбутній некромант. Я провела його поглядом, поки той йшов до секретаря та залишав свою заяву й папку з документами. До речі, також чорну.

Хлопець пішов. Я завершила заяву. Той, що розмовляв з консультантами, узяв собі приклад документа й всівся за стіл. Я підписалася, поставила крапку й відклавши перо, підвелася. Узявши папку з потрібними документами, прихопила заяву та підійшла до секретаря. Та узяла папери. Передивилася магічні копії документів, склала їх до купи, додала заяву й зав’язавши папку, підписала ту зверху. Після чого, поклала у спеціальний ящик поруч зі столом. Далі, нашкрябала на листку пару слів і передала мені.

Олівцем на папірці кривими літерами зазначено: «Перевірка здібностей. Невстановлена специфіка». Далі просто дата і час.

- Приходьте на атестацію. Віддасте папірець. Вас зареєструють і  відведуть до артефакту. – сухо повідомила жінка.

Я кивнула й залишила навчальний заклад. Попрямувала на роботу, себто, до ще одного учня. Прийшовши ввечері додому, я розшукала у себе в кишені папірець і наново переглянула.

- Значить, післязавтра. Треба попередити, що я не зможу провести заняття. – зауважила і вляглася спати.

***

Настав день іспиту для вступників з невизначеним даром. Позавчора я подала заяву на вступ і тепер, серед натовпу таких же молодих магів очікувала під стінами академії часу ікс.

Натовп гомонів. Абітурієнти ділилися враженнями та сподіваннями один з одним та з батьками, котрі прийшли підтримати нащадків.

Я стояла поруч з давньою приятелькою. Дівчина жила в нашому містечку, проте, переїхала торік разом з батьками. Тому ліцей закінчила уже тут. Ми базікали про спільних знайомих з минулого, про майбутнє навчання та плани.

Аж раптом, вдарили у дзвона. Ворота розчахнулися. Потік абітурієнтів гайнув у двір академії. Там нас зустріли працівники ВИШу й розподілили по групах. Ті, чиї здібності вже точно визначені, пішли одразу на співбесіди. Майбутні некроманти — окремо, майбутні лікарі — окремо. Ті хто залишився має пройти процедуру уточнення, себто визначення дара.

У нас зібрали папірці з примітками секретаря та розподілили на групи по п’ятеро. Ми з приятелькою опинилися у другій п’ятірці. Довелося чекати. Поки перші проходили тест, ми стояли у скверику неподалік і з цікавістю роздивлялися навчальний заклад.

Академія Практичної магії (коротко АПМ) являла собою комплекс кам’яних будівель. Центром був навчальний корпус. Це відреставрований і трохи перебудований давній замок. До нього прибудоване одноповерхове крило – лабораторій для лікарів та некромантів. Трохи збоку дві прямокутних триповерхових будівлі з сірого каменю. Без прикрас. Лише табличка над входом. Це гуртожитки: окремо для студентів, окремо для викладачів та персоналу академії. Перед ними одноповерхова прямокутна будівля. Теж сіра. Там їдальня та кухня. З-за рогу величного замку видно полігон. За сквером, де ми стовбичимо – витягнута овальна будівля крита величезним куполом. За нею та за замком шумить віковічними деревами закинутий парк.

Пром’ялися у сквері з пів години. Базікали не про що та розглядали околиці. Нарешті, повз нас пройшла частина попередньої групи. Двійко хлопців, з тої п’ятірки, кудись повів працівник академії.

- Куди це вони? – спитала я у приятельки.

- Не знаю. Може, переводять в інший навчальний заклад. На відрахування не схоже.

Обговорити цю подію нам не дали. Покликали на іспит.