Розділ 1

 Теплий весняний вечір. У маленьку затишну вітальню провінційного котеджика зазирають рідкісні в цьому світі промені сонця, що ховається за обрій. У кімнаті двоє.

Я нервово соваючись, сиджу на дивані зі тканиною оббивкою й стукочу пальцями по дерев’яному підлокітнику. Батько непривітно дивиться на мене з-під лоба й мовчить. Все що хотів він сказав хвилину тому й зараз чекає моєї реакції. А я шокована. Не можу нічого путнього сказати. Хочеться лише ридати.

Підняла очі на чоловіка з суворим обличчям та сивиною в охайно зачесаному каштановому волоссі. Тато став похмурішим.

Зібралася з силами й заговорила, дивлячись в батькові холодні очі:

- Як ти міг? Як? Чому вирішив за мене?  Тату, я так не можу! – вигукнула в сльозах.

Та стрималася й не розплакалася. Лиш на обличчі проступив розпач.

- Можеш! – суворо відповів батько: - Ти мусиш вийти за нього. Селіє, доню, зрозумій, це наше майбутнє. – тис він на мене.

- Я його, навіть не знаю. Бачила пару раз у житті. – заперечила цілком адекватним аргументом.

Переконати батька припинити цей фарс не вдасться. Та все ж, крихти надії іще жевріли у моєму серці. Я трималася і пропри розпач, вела цілком стриману розмову.

- Він син мого друга, хороший хлопець, молодий, перспективний…- почав батько рекламу кандидата.

- Раптом він мені не сподобається? – невпевнено мовила я.

Спробувала достукатися до нього. Бачила, батькові байдуже на мої почуття. Та спробувати було варто. Доведеться якось викручуватися. Не можу ж я просто так здатися й вийти заміж за невідомо кого й отак просто полишити мрію про кар’єру мага.

- Завтра ти з ним знайомишся! – продовжував той гнути свою лінію.

- Але ж завтра в мене екзамен! – наголосила я.

Хоч крихта здорового глузду в ньому ж є? Чи я даремно сподіваюся? Потай зітхнула, почувши відповідь: - Здаси та підеш на побачення. Однаково тобі той атестат не знадобиться.

- Чому? – ошелешено мовила я.

Точно хоче зруйнувати мою заповітну мрію. Від розуміння цього всередині усе похололо. Головне, не зірватися в істерику. Тоді точно нічого не доб’юся. Він припинить розмову та піде й не вийде домовитися.

- Нащо тобі той папірець? Вийдеш за сина бургомістра й будеш жити в комфорті. Все одно тобі стати кимось, окрім провінційної ворожки не вдасться.

От як він гадає. Ще ж навіть невідомо, що в мене за дар. Ясно що не некромантія. Але, є ж безліч інших варіантів. Раптом в мене є шанс. Проте, Танета Шарського не переконати. Помічник бургомістра — непохитний. Якщо батьківські почуття його не змусили поступитися, то вже нічого не поробиш.

Розуміння цього, вбило усіляку надію. Душу огорнуло холодом. Всередині поселилася порожнеча. Вона росла, заповнюючи усе, отруюючи душу. Вже нічого не хотілося. Сльози душили, тож мене вистачило лише на одну фразу.

- За що ти так зі мною! – втомлено мовила.

Моя мрія розбилася об батьківські таємниці. Тріснула, як улюблена ваза. Лиш сльози, наче скельця, покотилися обличчям.

- Ревеш мені тут. Я думаю про твоє майбутнє, а ти знецінюєш мою турботу.

Стало шкода себе. Потім звідкись прийшла злість. Виринула з глибин свідомості й захопила мене, притупляючи здоровий глузд та нівелюючи усіляку витримку.

- Ти не віриш в мене! Ніколи не вірив! Щоб я не робила, я завжди для тебе погана! Якою б я не була, все не так! – зі сльозами вигукнула я, підскочила та побігла до своєї кімнати.

Сил вже не було. Почуття затоплювали свідомість, очі заливали злі сльози. Образа не давала ясно мислити. Біль лещатами стискав душу.

Грюкнувши дверима так, що ледь косяк не тріснув, зачинилася у кімнаті та впала на ліжко. Ридаючи в подушку, відчувала пекельний біль від несправедливого ставлення.

Крізь сльози почула, як за стінкою сваряться батьки. Мати несамовито кричала на батька, та той на неї не реагував. Він лиш змусив її замовкнути.

Проплакавши пару годин, отямилася. В кімнаті темно. За стінкою тихо. Сварка закінчилася. Батьки вирішили, що я змирилася й дали мені час «перебіситися».

- Ех, був би брат поряд. Він підтримав би мене. Поплакала б в нього на плечі. Стало б легше. Потім, разом придумали б якийсь план. А тепер, коли Едгар поїхав…

Я зітхнула, встала з вузького ліжка, жестом запалила магічні світильники й полізла до своєї шафи, що стояла навпроти.

 Дерев’яна конструкція прикрашена випаленими на дверцятах зображеннями птахів, не тільки зберігала речі, але й приховувала таємниці. З потаємної шухляди дістала згорток. Розгорнула темну тканину. Переді мною постав подарунок брата. Кинджал ельфійської роботи, прикрашений орнаментом з листя на широкому лезі. Невеликий, зручний, якраз для жіночої руки…

- Що ж мав на думці, коли дарував мені його, братику. Чи відчував, що мені знадобиться захист?

Я крутила подарунок у руках, дивилася на зброю і думала, а щоб мені сказав брат, якби був поряд? Щоб порадив?

Просиділа так до глибокої ночі. Попри біль та втому, в моїй голові визрів план.

Виходу немає. Він там, де і вхід. Батька не зупинити. Треба удати, що я підкорилася. А завтра, почну втілювати у життя свою авантюрну ідею. Хоча б вдалося…

***

Наступного дня я почала готувати шляхи відступу. Рано вранці, поснідавши, втекла з дому, під приводом підготовки до іспиту. Сама ж вирушила робити схованку.

Магічний ліцей розташовувався недалеко від центру містечка. Десять хвилин пішки і я біля навчального закладу. Обійшовши величну будівлю зі світлого каменю, пройшла за територію. Минувши символічний паркан, потрапила на край парку.

Цей непримітний куточок оминали всі, окрім студентів, що ховалися від викладачів, прогулюючи заняття. Тут росло величезне розлоге дерево. Воно хилило гілля майже до землі. За цим живим шатром можна було сховатися. Й сховати щось.

Відігнувши гілля, зайшла туди й підійшла до дерева. Широкий стовбур вкривали плющ і лози. Підняла порослу мохом стару ліану - відкрилося широке містке дупло. Зазвичай там ховали алкоголь, та зараз було порожньо. Я витягла з сумки картонну папку з зав’язками й прилаштувала у дуплі. Все готово. Можна буде одразу ж приховати документика.