Глава 2: Земля

Селена стоїть на землі, це відчуття було забуте, але вона його згадала. Селена сховала свої крила, її золоті шати перетворилися на червону ділову сукню, а на голові з'явився червоний капелюшок.

— Ну що, земле, Селена Стар знову тут, — засміялася.

Селена зайшла у одне місто, воно було як одна величезна будівля, машини літали всюди, люди ходили у одному стилі одягу. Селена відрізнялася від них своєю червоною сукнею. До неї підійшла одна жінка, Селена побачивши її здивувалася, тому що вона виглядала дуже дивно, на її лобі були рожки, як у комахи, волосся було темно-фіолетовим, очі були темно-сині.

— Вітаю вас! Мене звати Доратея Віллсон. Я президентка Сполучених Штатів Америки.

— Це Вашингтон?

— Так. Усі міста світу виглядають так. Таке рішення прийняла Нова Рада.

— Нова Рада?

— Так, тепер немає країн, є тільки одна і її назва Пангея. І є головні країни, які приймають рішення: ці країни - США, Україна та Японія.

— Зрозуміло.

— Я знаю, хто ви... Ви Селена Стар.

Селена здивувалася і запитала:

— Звідки ви мене знаєте?

— Моя мати - проста людина, а батько - іншопланетянин із планети Мурдокс, де мешканці цієї планети всі віщуни. І я теж віщунка, я знаю минуле та майбутнє.

— Зрозуміло... Я хочу у вас дещо запитати, часом сюди не заходили дві жінки?

— Заходила, тільки одна жінка.

— Як вона виглядала?

— У неї руде волосся, вона була у золотих шатах... Це ангел, так?

— Так. Ви часом не знаєте, куди вона пішла?

— Знаю. Вона ще досі тут. Ходімо, я вас проведу до неї.

Селена погодилася, і Доратея повела її до Лінесії. Коли вони йшли, Селена розглядала усе та дивувалася.

— Вашингтон змінився, він не такий, як я його пам'ятаю... А який зараз рік? — запитала Селена.

— 4010 рік.

Селена здивувалася і згадала, що не так давно вона була на землі, але вона встигла змінитися. Вони зайшли до готелю та пішли до номеру, де була Лінесія. Доратея натиснула на дзвінок, Лінесія відкрила двері, побачивши Селену, сказала.

— Селено?

— Привіт, Лінесіє!

— Що ти тут робиш?

— Я прийшла, щоб повернути тебе до Раю... А де Мона?

— Я не знаю. Коли я прийшла до тями, її не було.

— Зрозуміло.

Селена подумала, що це якось підозріло, що Лінесія прийшла до тями, а Мони не було. Тоді Селені прийшло на думку, можливо Мона пішла до Пекла, бо з такою поведінкою, як її, ангел стає демоном.

— Мені вже час йти. Може, ще побачимось. Бувайте! — сказала Дакота і пішла.

Лінесія запросила Селену присісти на диван. Вони присіли, і Селена сказала:

— Що, як Мона, потрапила до Пекла?

— Ні, це неможливо.

— Тоді де вона? Мона твоя подруга, вона не залишила б тебе саму.

— Але ми не знаємо, чи це правда, що вона пішла до Пекла.

— Так, ми не знаємо, але можемо дізнатися.

— Як?

— Леді Дакота може знати.

— Тоді завтра у неї запитаємося, бо вже ніч.

— Ніч, моя улюблена пора... Місяць світить яскраво, як ніколи.

— Так, тому що ти на землі, тому він так і світить... Селено, я хотіла у тебе попросити пробачення за те, що я була така.

— Я тобі вже давно пробачила.

Наступний день. Селена та Лінесія пішли до Білого дому, їх там зустріла Дакота.

— Вітаю вас! Чим я можу вам допомогти?

— Можливо, але нам потрібно десь усамітнитись.

Селена, Лінесія та Дакота пішли до кабінету президента. Дакота сіла за свій стіл, а Селена та Лінесія навпроти неї.

— Що вам від мене потрібно?

— Ви напевно знаєте, що саме нам потрібно, — відповіла Селена.

— Ви хочете, щоб я дізналася, чи Мона у Пеклі?

— Так, — підтвердила Лінесія.

— Нажаль, я не можу подивитися, чи вона у Пеклі, але я можу подивитися, чи вона туди пішла.

Дакота занурилася у минуле, її очі засвітилися яскраво-синім кольором. Вона опинилася на тому місці, де впали з неба Лінесія та Мона, але їх чомусь там не було? І ось Дакота бачить, як з неба падають Лінесія та Мона. Вони впали і були безкрилі. Після удару Мона одразу отямилась, встала, подивилася на Лінесію, яка лежала непритомна. Дакота помітила, що Монині очі стали темними, як у демонів, вона створила портал, ще раз глянула на Лінесію, увійшла у портал, і він закрився. Після цього отямилась Лінесія. Очі Дакоти перестали світитися, і вона повернулася у теперішнє. Селена з цікавості одразу запитала Дакоту.

— Селено, ви правильно думали, Мона у Пеклі.

Селена та Лінесія збіглися поглядами. Селена глянула на Дакоту і сказала:

— Дякую!

Селена одразу пішла, Лінесія і Дакота глянули одна на одну та побігли за нею. Селена вийшла із міста, Лінесія кричала їй у слід "Селено, зачекай!" Але вона цього не чула. Тоді із небес залунав голос.

— Селено, стій!

Селена зупинилась. Це був голос Гавриїла, він вийшов із небес разом із Адаїлом. Вони приземлилися на землю, і Гавриїл сказав:

— Селено! Ти зробила те, що мала. Ти знайшла Лінесію. Все тепер можна повертати на небо.

— Ні! Я дізналася, що Мона у Пеклі. Хтозна, що вона задумала?

— Селено, тобі не можна до Пекла.

— Гавриїле, я тепер не підкоряюся тобі. Я теж архангел, і зупиню Мону. Тому що я знаю, що вона щось задумала.

Тоді Селена розвернулась, підійшла до Лінесії та сказала:

— Дай мені свою руку.

Лінесія глянула на руку Селени, потім на Адаїла, він кивнув головою. Лінесія дала свою руку Селені, і Лінесія Сонячний Промінь яскраво засвітилася, вся її ангельська сила вернулась до неї, і золоті крила теж. Селена сказала до Адаїла:

— Забери її до Раю!

Адаїл кивнув головою, взяв руку Лінесії, і вони полетіли до Раю. Гавриїл глянув на Селену і сказав:

— Що ж, якщо я тебе не можу зупинити, то ніхто тебе вже не зупине. Нехай щастить, Селено!

Гавриїл усміхнувся Селені, взлетів і полетів до Раю. Позаду Селени стояла Дакота, яка спостерігала за всім цим, і Селена відчула, що вона злякалась.