Глава 10.4 Минуле

Зрештою, Юна дістала ще одну цигарку, та як слід розсмоктувала пожовклий фільтр, пробила капсулу, й дала димні кільця.

– Що ви в мережі робили? Запитала та трохи подертим голосом.

– Ооо, це взагалі не цікаве питання, – відповіла з насмішкою Селі.

– Ну правда, що бандити можуть робити в мережі?

"Ми грабували".

Місяць Джим мене учив промт програмуванню. Так ч і створила власну систему кодингу через візуалізацію. Моя програма це нейромережа, що створювала щось подібне до гри в відеогрі.

Згодом довіра Матуро до мене ставала вищою, я почала в мережі робити замовлення тої чи іншої зброї, керувала фінансами. Але там, де є біле є і чорне.

– Мати померла. Урвала її Юнона.

– Так.

В один день я прийшла додому, і стала свідком її бездиханного тіла. Очі, що розросталися та розкрилися з такою силою, наче вона намагалася щось угледіти і пітьмі, ледь погасли.

Вже на наступний день ховали її з урахуванням релігійних традицій. Як мусульманку.

– А ти виходить тоді хто? Запитав зненацька Лео.

– Перепрошую?

– Ну ти кажеш "з урахуванням її традицій", ти, виходить, не тої ж віри?

– Я католичка, – відповіла Селена, трохи поправивши волосся, – У тата.

Лео витріщився на неї переполоханим поглядом, після чого урвався, та заспокоївся.

– Чого ти так здивований? Перепитала Юна.

– Та просто католики це здебільшого рідкість для Албанського округу.

– Та і що з того? Я взагалі в діда на небі не вірю, – відстрілила Юна.

– Народ, давайте поважати один одного, і тему релігії не піднімати, – сказала Селі. Юна кивнула.

Після похорон матері, знайшла спокій в тому, що звільнилися гроші. Я змінила житло, на те, в якому жила до недавніх подій. Це мені вже 16 років було. Я вже обійшла всіх своїх однолітків, жила краще них, не працювала на тяжких роботах під палючим сонцем, по типу "помічника караванщика", – сказала Селі, кривлячи це слово. Після чого, усмішка спала. Та не довго рай тривав. Матуро почав, дивитися на мене інакше. Щось в цьому погляді ставало знайомим, десь я його вже бачила.

Одного дня він викликав мене до себе в кабінет, тобто каюту. Коли я ввійшла в неї, Матуро пультом виключив магнітний замок, замкнув двері з другої сторони. Звук клацнув, і пройшов відлунням по моїх вухах.

– Підійди ближче, – мовив той. Я коротким кроком подалася до нього. Він підвівся зі свого крісла й уривчастим кроком зблизився зі мною. Я йому дивила прямісінько в сонячне сплетіння. І це ще підняв свою голову у гору. Його погляд наче поглинав мене, проникав у мене.

– Скільки ти тут працюєш вже? Запитав Матуро принишклим голосом.

– Я не лічила, не пам'ятаю, – відповіла я ковтаючи слину від страху.

– Ти мене боїшся?

– Якщо я скажу так, це буде недовірою до вас, якщо скажу ні, то це буде брехнею.

– Так чи ні?

– Так.

– Ок, ти здорово оцінюєш свої можливості.

– Для чого ви мене викликали?

– Хочу дати тобі особливе доручення, в якому будеш разом зі мною на завданні.

– Я не вмію стріляти.

– Я тебе буду вчити.

– Чому саме, стріляти?

– Так, це моє доручення, ти повинна мати навички на будь-який випадок, – сказав він, а погляд наче дивився крізь мене. В цей момент я відчула щось глибинне, цей страх не зрівняний з тим, який я відчувала коли-небудь. Це абсолютно тваринний страх. Вочевидь я була вже тоді впевнена в тому, що це не просто доручення. Він рукою провів по моєму волоссю.

– Ти дорослішаєш, тому мусиш уміти постояти за себе.

Я мовчала, прокусив язика, але по всій мені було видно, що насправді я відчувала. Повітря наче згущалося над нами й дихати ставало важче. – Ти вже не дівчинка, ти вже не маленька. Його рука пройшлась по моїй щоці, а я навіть не змогла й звуку видати. Лишень тажіло дихання.

– Ти напружена, чого ти так важко дихаєш? Запитав Матуро, наче знущавшись, продовжував рукою мене торкатися. І вмить урвався.

– Добре! Завтра чекатиму тебе на полігоні, сьогодні вільна, – зацшов зненацька він.

– Але в мене завдання.

– Джим вчора зламав ногу на завданні, поки я буду вчити тебе він займеться мережею, і сьогодні доробить те, що ти не закрила. Матуро, зробив крок назад, повернувся до вікна борту, що дивився на табір. З кожного намету здавалося мав би йти дим, але на вулиці стояла температура 54 градуси, ніхто навіть не наважувався їх покидати в таку спеку. Я відчула полегшення і намагалася відкидати думки про те, що це було, не вірити своїм відчуттям, своїй інтуїції.

На наступний день я прийшла на полігон. Той знаходився під землею, то в повітрі стояла прохолодна вогкість, що після спекотного чи душного повітря на поверхні, сприймалося, як дещо блаженне.

Мішені стояли на відстані: 15 метрів, 20, 35, 40, 65, 70, та 100. Стояла тиша, нікого не було, 6 ранку, всі бандити спали, та і по правді, я не розумію, нащо їм стрільниця, якщо вони вчилися стріляти по реальних мішенях, які рухаються, по людях, вони всі вчилися під час процесу завдання. В такі миті або пан або пропав, або засвоїв урок, або помер, природний відбір.

Матуро протягнув мені слухавки для тиру.

– Нащо? – Запитала я.

– Ну, по-перше, привіт чи добрий день, пане Матуро. По-друге, озирнись.

Мої очі прогулялися підвальним приміщенням, по сирим стінам з гнилої цегли, по металевій підлозі, та вогкій землі метрів 4 над нами, яку стримували дерев'яні балки.

– Що ти бачиш?

– Підвал.

– Як гадаєш, звук пострілів проникає на зовні?

– Ні.

– Так тепер уяви, як тут буде гучно для твоїх вух, і яке стоятиме відлуння. І це за умови, що над нами навіть не зацементована стеля. Під кінець дня в тебе кров з вух піде.

Я кивнула, мовчки вихопила слухавки, накинула на свою голову.

– Що далі? – спитала я.

Матуро дістав з кобури ПМ9, протягнув мені, лівою рукою натиснув на величезну червону резинову кнопку в стіні, із землі піднялися мішені. Після чого той дістав пустий магазин. Зайшов на склад, приніс зіп-пакет з купою 9-міліметровими набоями і кинув на стіл.