Глава 10.2 Минуле

Він накинувся на мене, наче зголодніла собака, викрутив руки. Я опиралася й висмикувалася з-під його лап, стрибала то одного кута погребу, то до іншого. З перевʼязаними руками намагалася відбиватися, кусала зубами. Та вмить зрозуміла, що він сильніше й з ним боротися не було сенсу, він зламав мене, повалив на землю. Й прийнявся робити те, що задумав. В ту мить, я закричала так сильно, що я навіть уявити не могла, що здатна так сильно кричати. Він здер з мене ганчірʼя, прикладом вдавив мою голову в землю.

– Заткнися, дівчисько! Замовкни!, -лаявся він на мене.

Й у мить, коли мені видавалося, що вже все, в погреб залетів той чоловік із заячою губою. Одним ударом ноги він повалив покидька на землю, той за стогнав.

– Я вам що казав?! -кричав здоровань.

– Не чіпати дівчинку! -відповідав той, закриваючи обличчя руками і задкував до стіни.

– А ти що, сука робиш?!

– Прошу, не треба! -кричав той.

Здоровань без слів вхопив дряхлого за шкірку, наче маленьке кошеня, і з голою дупою та звисаючими штанями витовкав з підвалу його.

– Мала, йди за мною.

Я хоч і боялася, але вибору не мала - пішла.

Цього придурка видворили на вулицю, здоровань дістав Узі з ременя й дав чергу у повітря, скликаючи весь табір. На вулиці стояла середина ночі, місяць наче око Саурона висвітлювало пустелю. Вмить всі повиходили з під наметів.

– Прошу, зроблю все, що просите. Не робіть це, - скиглив покидьок.

Заячегубий мовчав, його очі бігали між наметами.

– Бос, що сталося? -запитав один з бандитів, потираючи очі від невисипання.

– Сьогодні один з наших порушив мій наказ, осмілився виставити мене посміховиськом. Він буде покараний. -зненацька дав здоровило.

– Але це всього лише дівчисько, ми багато таких вже бачили й не тільки... -почав виправдовуватися той.

Здоровань дістав ножа, й кинув тому в ногу. Влучив.

– Аааааааааа! Боляче! Боляче! Боляче! -закричав худий.

– Моє слово закон, я тут голова. Коли я розмовляю, ти мовчиш. Хоч слово пискнеш, язика відріжу!

Хлопець затих.

– Як я і обіцяв, цій дівчині, я покараю.

Здоровань повернувся до мене.

– Що він робив з тобою, - я мовчала.

– Добре, не кажи, я сам вже знаю. Він схопив хлопця за шию висмикнув ножа, а далі я була наче в тумані.

Моя голова в той момент відключила будь-який аналіз ситуації, і я навіть зараз не стану описувати те, що з тим хлопцем відбувалося. Одне скажу, в цей момент я усвідомила, на скільки Адрі Матуро небезпечний.

Після побаченого, я не могла спати. Перед очима... Селі, наче замкнуло, і вона повисла на місяці, який тільки починав цикл.

– Селена, що далі було? Ау? -перепитала Юна.

Він зайшов до мене в намет, руки так не відмив від крові, й дивився з очима, наче пес, який провинився.

– Ти ж не від солодкого життя шукала працю, й на такі ризики пішла, я правий?

Я повернулася до нього спиною, намагаючись заснути й переварити все ще відбулося.

– Я можу дати тобі роботу. Будеш мережнецею, тільки треба тебе повчити.

– А що з іншим мережником не так? -запитала я.

– Він замінить того бовдура.

Наступного дня мене повернули до Шенджина, я розповіла матусі, що знайшла роботу, та хоч і знесилена, та не дуже зраділа цій новині. Плюс до того, мене вже шукали, вона надзвичайно була схвильована та спантеличена, коли я прийшла додому, так наче всі ці три дні не було. Та мені самій не хотілося про них думати, я намагалася забути те, що бачила, намагалася відторгнути ту ситуацію зі своєї голови. Це була неділя. А мене вдома не було з вечору четверга. Тиждень мене бандити не чепали, але вже в наступну неділю мені подзвонив Матуро. Це застало мене зненацька. Невідомий номер, невідомий голос, бо той його деформував через програму, по середині ночі. Я тоді вперше прознала, що таке на когось працювати.

Я вскочила, випала з ліжка, гепнулася головою об глиняну підлогу, забилася, але відповіла на дзвінок, хоча і спочатку побоювалася і гадки не мала хто це.

– Алло, Селена, ти як? -запитав він з трохи роботизованим голосом.

Я приклала руку до вуха:

– Ви хто?

– Твій працедавець.

– А. Ок. Я підійшла до вікна, що дивився на нічний сплячий Шенджин, вдалі виднілися поодинокі стовби диму від кострів, які розпалювали волоцюги на дахах будинків. Вони закривали собою зорі, й повний місяць, це була середина березня.

– Ти не відповіла на запитання, не мовчи.

Я повернулася з поглядання Шенджину до розмови:

– Я тут, так, все нормально, жива, більш менш.

– Завтра готова до роботи?

– Ну так, я готова.

– Завтра ідеш до ринку, там тобі треба віднайти чоловіка з механічними очами. Це буде не проблемно, я думаю, ти одразу впізнаєш його, він тебе поведе до потрібного каравану, ти з караваном підеш вглиб Адріатики, там наш табір, все тобі покаже караванщик, а там вже на місці тобі пояснять що і як робити.