Глава 10.1 Минуле

Я ніколи не знала своїх рідних батьків, була підкинутим немовлям, під квартирою бідної сім’ї звичайних роботяг. Але дізналася про це відносно пізно, встигнувши повірити, в те що мій тато - мій тато. Моя мама - моя мама.

Мій батько працював на хімічному заводі, синтезував хлоридну кислоту, для очистки техніки, що вже синтезує воду. Як би це не звучало парадоксально, чи жорстоко над людською гідністю. Це не могло не зіграти свою роль. Він помер ще коли мені було чотири роки. Рак легень, неможливість нормального лікування через страшенну бідність. Та і бачила я його не те що б часто. Він працював на корпоратів по 16 годин, приходив додому виключно щоб поспати перед ще одним рабським ненависним днем.

Узагальнюючи, виховувалася лишень мамою. Хоча вона теж дома не з’являлася до певного періоду, бо працювала на хімічному заводі, в якому перероблювала вживаний пластик. Ми жили надзвичайно бідно, і якщо, коли батько жив, голод був нашим сусідом, що час від часу навідувався, й ми могли не їсти тиждень, то після його смерті, мати пішла повністю з головою працювати на той завод, я її не бачила, а голод перетворився в нашого постійного співмешканця, якому вистачало нахабства диктувати свої порядки.

Я була тихою дитиною в сім’ї. З однолітками не спілкувалася, дивилася з вікна за дітьми, які під паранжою, кидали каміння в стіну окресленою крейдою. І не сказала б, що я робила щось незвичайне, там вчилася, ні. Батькам не вистачало грошей на мою освіту. Я господарювала в будинку, замість матері, бо та не з’являлася вдома.

В якийсь момент вона захворіла на лейкемію. Працювати вже було нікому. На той момент мені було 10 років. І я пішла шукати працю, будь яку, де б платили гідні гроші, щоб вистачало хоча б на те, щоб їсти.

Я застрягла у пошуку праці, через оголошення, довго шукала, щось де платили нормально, одного дня зіткнулася з пропозицією де шукали мережника, вочевидь хлопця. Дівчина нікому не впала, на таку роботу. На той момент я вже знала, що існують так звані реббіти, та не усвідомлювала до кінця, що вони роблять.

Пропозиція виглядала максимально дивною, зустріч на співбесіду ніхто не робив, ти мусиш просто прийти в таке-то місце о такій-то годині й чекати (не вказувалося скільки). Я подумала що втрачати вже нічого, та пішла.

Місце призначили за старим Шенджином, у чорта на рогах. Простоявши годину часу мене схопив якийсь чоловік, зламав, натягнув мішок на голову, і потягнув у невідомому напрямку. Я думала це кінець. Відбивалася, та мене так скрутили, що будь який зайвий рух пронизував тіло біллю.

Подорож була довгою, по відчуттям, я пролежала з мішком на голові години три. Ніхто не йшов на контакт, опір я вже не чинила. Аж поки мене не кинули на холодну підлогу. Грубо здерли з голови мішок, на мене дивилося 6 чоловіків. Один горбатий. Другий із заячою губою - велетень, моя голова видавалася з його кулак, а тулуб він би скрутив, як губку запросто. Купка худощавих вкритих татуюванням по всьому тілу головорізів, що дивилися на мене, як на здобич. Цей хижацький погляд людей я ніколи не забуду, ніколи.

Чоловік із заячою губою подався до мене, провів рукою по моєму русому волоссю, присів навпочипки. й прийняв його нюхати. В цей момент у мене страх в п'яти пішов, я думала це кінець. - Бос, що з нею робити? -запитав лисий сліпий на одне око, з дуже гнилими зубами вкритий татуйованням по всій голові чоловік, - Це ж диття, ще й дівчинка. - Ти схожа на мою маму. -сказав спокійним трохи пригніченим голосом чоловік, - Її не чепати, поки я не скажу, якщо я дізнаюся чи побачу, що хтось до неї пристраюється, відріжу причандали й змушу зжерти. Я скажу, коли подумаю. А тепер, всі нагору, - наказав чоловік. Вся шваль подалася у вказаному напрямку без слів, чи суперечень. Головний вийшов останнім, замикаючи всіх, закрив за собою двері. Останні промені зовнішнього світла з вулиці, просочилися крізь маленьку щелинку, в яку залетів пісочний пил. Настала темрява. Я боялася кричати і ворушитися. Мовчки лежала і тихо плакала, так, щоб я сама себе не чула. Крутилася у власних думках, мріяла повернутися в минуле, в тяжке минуле, але в якому цього всього не було. Сердилася на себе, думала про маму. Через якийсь час, я почала замислюватися над тим, куди я потрапила, що відбувається, де я? Темрява призвела до того, що недостатня кількість візуальної інформації породила мерехтіння в очах. Мене нестерпно сушило, а с кожною секундою страх, який видавалося, досяг апогею, пробивав все нове й нове дно. Серце билося з такою швидкістю, що я його чула, й воно тяжіло дихання.

Відчутно пройшло ще години дві. Двері підвалу розімкнулися, але сильно світліше не стало, всередину проникло холодне нічне повітря. Коротке металеве тупотіння по сходах пронизувало всю кімнату, й ходило відлунням. Від кожного звуку, я смикалася так, наче під вухом били молотком.

Чоловік увімкнув гнилу лампу, і підвал залився яскравим жовтогарячим кольором. Очі настільки відвикли від світла за цей час, що, навіть закривши повіки, я відчувала біль у них. Чоловік подав до мене влягу з водою. – Пий, -сказав хриплячим голосом. Я відкрила очі, спочатку зиркнула на флягу, потім на нього. Переді мною розмістився високий, але тонкий чолов'яга з очима-хамелеонами та довгим брудним волоссям, яке той зібрав у хвіст. Сам стояв з автоматом калашникова в сірій подертій майці. Все, що нижче неї - берці та штани кольору хаккі з купою карманів по колінах та стегнах.

- Чого вилупилася? Пий давай. – повторив він. 

Я побоювалася навіть натякнути, що в мене руки зв'язані і продовжувала дивитися на нього подавленим поглядом.