Глава 8.1 Зламані мрії

Крізь всеохопну пітьму, що поглинала душу разом з почуттями Ліна, той, неначе крізь сон, відчував й чув звуки водночас. Синестезія стала його головним провідником клінічного стану. Та завдячуючи їй - той, хоч прийшов до розуміння в якому стані знаходився. Він чув різні голоси: матері, яка зненацька вхопилася за материнські інстинкти  і молилася кожен вечір перед його койкою;  свого малого брата, який каявся в маленьких проступках проти Ліна, про які той навіть не підозрював.

Лін чув також голос Шамана, його розмову з якимось можновладцем. Її він запам’ятає на все подальше життя й це стане головним переломним моментом. 
За ті три дні аморфного стану між свідомим й не свідомим, Лін почув достатньо того, що вплинуло на його подальші рішення і висновки щодо його життя та життя вцілому.
Звуки візуалізувалися в невиразні образи - Лін бачив кольорові плями, що наче мікроби поглинали то його напівпрозоре тіло, то одна одну. Думки вирували у повітрі над головою й вимальовували різні пейзажі, яких той навіть не міг уявити.
- Так, це звісно серйозно. Скільки в тебе таких як цей бідолаха за останній місяць? -Мовив невідомий Ліну низький чоловічий голос, який мерехтів по різні сторони від його уваги.
-  Важливе не скільки таких,  а як зменшити кількість постраждалих вже зараз. Він такий далеко вже не десятий і не двадцятий. - Сказав інший, трохи вищий дряпучий голос, що вимальовував зелені  оксамити, які впадали у навколишній простір і вибудовували пейзажі природи.
- То скільки постраждалих від тварюк?
- За чотири десятки, і це тільки за січень місяць. Раптом краєвид безкрайого поля став чорно-білим. Голос чоловіка звучав пригнічено.
Пляма летіла по небу - немов колібрі, хаотично смикаючись то в одну сторону, то в іншу.
- Треба дружину збирати, відловлювати собак.
- Треба Техно знищити! Краєвид накрив невеличкий землетрус.
- Це неможливо.
- Ну, тоді ми матимемо геноцид - вони будуть вирощувати тварюк, калічити наше населення далі. Один я тут не справлюся, та і не думаю що в цьому є сенс. Ми боротимемося з симптомом хвороби, а не з самою хворобою.

В цю секунду серце хлопця забилося такою швидкістю, що його почули навіть ці два голоси. Ненависть всередині заповнила його неначе вода з плотини, яку прорвало.  Але в цей момент його життя набуло сенсу.
Голоси заметушилися - хлопця почали відкачувати.
На наступний день Лін прокинувся з того світу. Він чітко пам’ятав все що чув, всі відчуття які охоплювали  його під час нападу собак.

Наступного місяця мати підписала договір з Техно,  на підписку за використання штучної ноги. Лін проходив реабілітацію та калібрування ноги із центральною нервовою системою. В його душі бушувало протиборство емоцій. Чи то вдячність матері за підписання договору на протез, чи то люта ненависть і розуміння, що все через її байдужість до рідного сина? Лиш одне знав напевне - він обов'язково помститься Техно.

На диво, реабілітація минула швидко. Його внутрішня сила, допомогла відновлюватися фізично. Пів року, і нога стала йому, як рідна. Лишень фантомні болі докучали того. Коли хлопець піднімався на свій район Шенджину - дорога під гірку стала для нього пеклом.

Малий припинив торгувати на ринку переробленим лахміттям й прийнявся за пошуки більш перспективної роботи. Попри безнадійні відмовки матері, він пішов у караван, бо там можна було непогано заробити. Більше платили тільки реббітам, та Лін не мав СВПС й, очевидно, не умів нею користуватися. Він навіть відповідних портів для неї не мав. Хлопець таємно мріяв і відкладав гроші на те, щоб зібрати власних найманців  й почати відлов собак.
Наступні пів року караванних вилазок, він щосекунди продумував як знищити всіх собак, як знайти табори, де техно їх вирощують? 
Та навіть так, здавалося, це займе цілу вічність. Ціле життя збирання грошей,  шляхом важкої праці,  задля того, щоб заплатити найманцям для самовбивчої цілі.

Одного дня, коли Лін вже почав позабувати для чого він пішов у каравани, удача тому посміхнулася. Ну як посміхнулася... Для когось це було б найжахливіше, що могло трапитися,  та Лін використав це як за шанс.
Лін йшов за «Старшим» каравану -так прозвали людину, яка ним володіє. Його робота полягала в тому, щоб вчасно замінювати заряджанні акамулятори на розрядженні. Під пекучим сонцем,  вони зупинялися кожні годину-півтори. Старший брав до рук зброю, запускав коптера шукача,  який прочісував місцевість на випадок засади розбійників. Сам же - контролював найближчі дюни та місцевість в цілому. Хлопець в цей момент відкручував корпус чотирилапим,  відключав шлейфи, під’єднував нові акамулятори і збирав все як було. Та перш ніж це зробити -мусив  стягнути вантаж. І саме тому,  кожен караван мав власні тропи  до тих чи інших міст,  бо кожна така зупинка час. Якщо караван йшов не перевіреним шляхом - був ризик потрапити на озброєних дикунів,  розбійників, табун собак. Це би стало страшною помилкою,  яка коштуватиме не тільки каравану, товару,  а й життя.  

В той день вони йшли провіреною тропою, зазвичай не стикалися з проблемами на цьому шляху.  Лін,  як завжди, перевіряв акамулятори чотирилапим,  поки ті йшли,  зі спеціальним сканером,  який показував конкретну кількість заряду. Сонце стояло в зеніті, й, наче спеціально, не прагнуло падати ні в яку сторону. Повітря над головою плавилося, тканина припікала шкіру,  простір навкруги стискав легені і не давав дихати, та Лін звик. 
Малий виявив, що 6 з 9 чотирилапих в шерензі -вже знаходилися в майже розряджаному стані.
- СТОП!, -вигукнув він старшому.

Той розвирнувся,  стенув плечима. - «Що?».

Малий підняв праву руку і махнув, показуючи лівою на караван. Чоловік, тихим свистком, подав каравану сигнал зупинитися. Роботи в шерензі стали один за одним.
Крізь ганчірки, що захищали шкіру від сонячного світла, проникали піщинки піску, які задував вітер. Лін прийнявся стягувати вантажі з чотирилапих, яких мусив зарядити. Старший присів навшпиньки, активуючи коптера шукача. Поки той запускався, він моніторив найближчу дюну,  бо, як правило, саме за такими ховалися бандити.