Глава 6.2 Старий новий світ

Ніч пролетіла, неначе її й не було. Свідомість цілу ніч плуталася у снах і думках. Селена спала тривожно, але вже ж, вдалося заснути. Сон втамував біль дівчини, хоча б на пару годин. З тим як вилізло сонце з-за обрію, повернувся всеохоплюючий біль, що віддавався у кожній клітині тіла. Але,  ніхто не збирався відкладати те, що не можна залишити на потім. Після того, як вона дізналася,  що на неї полює своя ж корпа;  після дрону, який намагався розірвати їх на шматки, вона зрозуміла - назад шляху немає,  якщо повернеться до Шенджина, в свою квартиру, то її просто вб’ють. Якщо  не піде разом з Юною - вона мрець.

Юнона тим часом зібрала набої до пістолету,  й під схід сонця повернулася до Селі з модифікованим P320, корпус якого був видовженим  для більш точної стрілянини. Замість звичайної мушки - стояла скляна сітка з фосфорною точкою по середині.

- Це що за?  Що це таке?  Пістолет? -Здивувалася вона. Юна протягнула його до неї: - І так, і ні, це напівавтомат,  але зроблений зі звичайного копського старого пістолету.

- Ми будемо вбивати когось?

- Маю надію, що не доведеться. Але свою зброю ти маєш тримати напоготові, при собі.

- А тобі який сенс зі зброї? Ти сама- ходяча машина для вбивства, - хвалебним тоном сказала Селі,  після чого взяла пістолет.

- Пам’ятаєш що у мене імпланти від плутонію заряджаються?  Так ось,  плутонію немає, коштує він дорожче, ніж ця мандріка, бо синтезується в головній лабораторії Техно ІНД, і його зі мною більше немає. Я тепер з тобою більш на рівних. Вчора, щоб врятувати твоє життя, я вичерпала всю залишкову енергію,  й тепер підтримуюся лише своїм організмом, так що ось..

- Я зрозуміла, могла не розпинатися,- сказала Селі роздратованим тоном, перекривлюючи Юнону.

- Ти ще не врятувала мою сраку, а вже говориш моїм голосом з моїми причудами, не роби так, я не хочу конкурентку, - віджартувалася Юна.

Місто ще ховалося по домівках. Більшість людей ще споглядала сни, інша частина жителів йшла на поля,  на сміттєзвалище, де заробляли копійки й волочили своє життя. Селена з Юною пробиралися маленькими італійськими вулицями ближче до берегової лінії.

На вулиці Віа Луїджі Різо вони зупинилися. Вулиці від Віа Дардагеллі  до Демара Лі Тортеллі знаходилися вже за берегом,  там, де починалася адріатична пустеля, яка була вся в оточені поліцейських. Над небом літали коптери; крокували важко озброєнні солдати;  штурмувала техніка зі ПЗРК, ПТРК, переносними кулеметними установками; дороги були перекриті мішками, зубами дракона,  а всією пустелею рискали літаки й гелікоптери.

- Оце ми попали, - видала Юна.

- Хтось точно не хоче щоб ми дізналися що до чого, - сказала Селі, ковзала очима по районах пустелі; шукала ймовірні сліпі зони, в які можна вклиниться й проникнути до мертвого Вендетера.

- Ну і відстій… Коли люди з голоду помирають, чи на цілі селища отави собак нападають - так вони всі зайняті,  їм всеодно, в них немає можливості прийти на допомогу. А коли щось у корпів трапляється -  ті одразу тут як тут! Це та причина, чому світовий устрій не пережив 22 століття й людство опинилося в цій дупі. Все через те, що цим світом керують кляті гроші, й кляті жалюгідні підступні покидьки,  які люблять ці гроші!, - Вилаялася Юна, пхнувши каналізаційний люк.

- Юна - ти геній!

- Ти через цитату? Що ж, я просто сказала правду.

- Ні, ти пнула люк. Можливо ми під землею пройдемо?

Юнона принишкла:

- Що? Щось не так?

- Туди навіть вояки не полізуть, знаєш чому?

- Щури?

- По-перше- так,  щури. Ти ж з плоті,  а їх там міліарди. Тебе просто зжеруть.

- Вогонь? 

- Ну припустимо:  вогонь можливо відлякає,  а як щодо десяти-, двадцяти- тридцятикілометрових виритих собаками тунелів,  які навіть коли по ним гатиш,  лізуть тебе вбивати?  А у нас зі зброї пістолет і напівавтомат. А, точно, я ще й забула маленьку деталь,  незначну малюсіньку штуку.

Селі похилила голову:- «Ну?».

- НАС ВСЬОГО ДВОЄ! - Гаркнула Юна.

- Ти ще вчора мені сказала цікаву фразу, коли ми йшли по пустелі.  Чи у нас є вибір? Ти десь бачиш магічний телепорт?  Пропуск від військових, суто для: Селени Ботісі, і Юнони…як там тебе?

- Юнона Реббі.

- Юнони Реббі! Чи вони такі ввічливі, нас пропустять просто так, від щирого доброго серця?

Юна посміхнулася й кивнула. -Ти молодець, зростаєш днями, а годинами, - подумала та. – Ну то годі. Пішли в каналізацію, що ще нам залишається робити? Філігранним змахом ноги, вона пробила люк. Той гепнувся об сухий підземний бетон.

****

Каналізація вже давно не смерділа - всі залишки люди виливали з вікон. Комунальні служби що забезпечували безперебійну працю каналізаційних вод,  каналів постачання води до осель -  давно припинили своє існування,  але в цьому була своя історія. Часами можна було зустріти поодинокі покинуті скляні пляшки.

- Колись люди не переробляли все можливе сміття,  як зараз. Сміття збирали  в чорняві ящики, а ті просто викидали на звалища. Зараз, вочевидь, людям доводиться використовувати перероблені паперові склянки, пластик,  недоїдки. Недоношені речі взагалі стали головним атрибутом нашого часу, - промовила Юна,  й обсвічуючи простір ліхтариком.