Глава 5.1 Лін Семіл

В той день над Шенджином зависали сірі, наче цементний пил, хмари. Це на диво рідкісний випадок. Через масову вирубку лісів у двадцять другому столітті, почалося глобальне опустелювання планети. Рівень вологи в атмосфері різкими перепадами зменшувався,  зменшувалися й осадки,  через це почали зникати не тільки річки зі світових мап, зникали й океани.

Тому в таку рідку, напрочуд холодну погоду, люди з нетрів вибігали з відрами ловити дощову воду. Тіснилися плече в плече, але тримали над головами відра. Бо це безплатна не синтезована вода, чи не вода з підземних потоків, яка теж вичерпувалася. Хмуре небо ставало дедалі темнішим, а по горизонті, зі сторони Адріатичної пустелі,  можна прогледіти небо що мерехтіло блискавками.

Крізь натовп, Лін тіснився додому за відром, бо погода настигла того зненацька. Він навіть не здогадався б, що то дощ, якщо не побачив людей, які покинули всі свої справи й побігли за відрами.

Лін минав квартал за кварталом, однакових, хіба за висотою різних нетрів. В небі той помітив маленький коптер, що знімав людей, але не придав тому значення: "то Культ,  готує якесь відео",- подумав він. Ліну залишилося лише пробігти зо двадцять метрів вгору до свого району. Довга переривчаста дорога слугувала останньою перепоною на шляху додому. З часом Лін зненавидить ту дорогу.

Лін влетів до квартири,  як ураган Катріно, й почав перебирати шафи. Його урвала мати:

- Що робиш? - Запитала та,  склавши руки перед собою.

- Шукаю відро, - невиразно відповів той, поки рискав то по одній шухляді,  то по іншій. Там дощ починається.

Лін зробив коло довкола всієї кімнати.

 - ДЕ?!

- Барет забрав, вже ловить воду. Трохи не встиг.

Лін невдоволено урвався: - Як?!

- Ну отак, взяв і пішов ловити воду. Ти як завжди десь плентався.

- МА!, - Злобно гаркнув Лін. - Я заробляю гроші на те, щоб ми могли вижити.

- Нормально жили... бла-бла-бла. Балачки, які я не сприймаю вже багато років.

- Мені потрібна твоя підтримка, а ти замість того завжди бачиш в мені посміховисько, А ОТ БАРЕТ!

- Ну, ти і є посміховиськом. Ти весь у свого батька,  такий же був... Хотів визнання, записався в пустельних щурів,  почав каравани грабувати. В другу вилазку здох, знаєш як?  А що тобі розповідати,  ти все одно як та комаха, летиш на світло, а разом з тобою цілий рій. Після чого згинеш в ловці комах.

- Я колись таки запишуся у щось подібне, лишень би ти стулила свій гнилий писок - відстрелив холоднокровно Лін. Мати за ним почали ходити колом по квартирі.

- Повтори що ти сказав мені, шмаркля.

Лін уникав зіткнення з нею.

- Ти ніколи не поважала батька,  зі мною історія повторюється, ти потвора.

- Ах я потвора...

Філігранним рухом вона надурила малого й вихопила за коротке хлопчаче волосся, - уродився чмошник, буде мені тут виказувати неповагу. Вона різким змахом кинула хлопця на стіну, він з мокрим ляскотом впиндюрився руками об металеву несущу стіну. Жінка дістала відро зі сміттям  й висипала  малому, що вже сидів покриваючись сльозами на голову, після чого, зафіксувала відро на ній.

- Викинеш сміття,  умиєш відро, й збирай воду скільки хочеш. Можеш хоч усратися, - байдуже сказала вона йому.

Після того як малий зібрався до купи, прибрав з себе сміття, що осмирдючило того до нитки, Лін взяв свою улюблену футболку,  яка в нього залишалася єдина: - Вибач, батьку, я не хочу, але виходу не маю, - розірвав,  й закинув все сміття до неї. Відчуття приниження, яке того охопило одразу,  наче проїдало в тому дірку. Він перестав відчувати хоч би щось людське до власної матері. До цього він з нею не надто ладнав і ненавидів через її ставлення до покійного батька та до нього самого. Так, ця ненависть, з кожним разом, наче ракова пухлина - виростала, ставала дедалі більша,  страшніша, сильніша. Й здавалося - ось край, але ні, кожного разу вона віддавалася різким болем, її метастази розповзалися усим тілом та свідомістю хлопця.

Рештки їжі, яка й до цього була не першої свіжості, смерділи на всю кімнату, Лін загорнув футболку й перев’язав по краях - вийшов такий-собі кульок з тканини. Він дістав бутиль води, умив відро й зливаючи воду у вікно. Взяв в одну руку відро, в другу кульок і пішов за нетрі.

На шляху ні душі - всі позбігалися,  на просторі вулиці,  де б дощу не перешкоджали дахи будинків. Деякі, більш винахідливі, вилізли на ці дахи й ловили воду звідтіля. Проліт за прольотом. Блискавки вже миготіли поблизу Шенджина й проглядалися неозброєним оком. Лін поспішав…