—

Катара і Зуко стояли в холодній, вологій печері, куди вони потрапили в пастку після запеклого бою. Обидва були виснажені, але вперто не хотіли визнавати поразку один перед одним.

— Це твоя вина, що ми тут, — зло прошепотіла Катара, стискаючи кулаки.

— Моя вина? Якби ти просто послухала мене, ми б уже були в безпеці! — відказав Зуко, його золоті очі палали гнівом.

Пауза запала між ними, наповнена важким диханням і напругою. Катара, незважаючи на свою рішучість, почувала себе трохи наляканою в цьому темному, невідомому місці. Раптом вона помітила щось, що змусило її кров застигнути. На стіні поруч повз павук.

— Павук! — скрикнула вона і зробила крок назад, спотикаючись.

Не встигла вона зрозуміти, що відбувається, як Зуко також підскочив, намагаючись ухилитися від її раптового руху. Вони обоє впали на землю, і в цей момент їхні вуста зіткнулися. На мить усе зупинилося.

Катара почервоніла, відчуваючи тепло на своїх щоках. Вона хотіла вибачитися, але не встигла, бо Зуко раптом пристрасно і наполегливо поцілував її. Це було так несподівано, що вона застигла, не знаючи, що робити. Її серце билося швидше, і вона відчула, як його сильні руки обіймають її.

Поцілунок тривав лише кілька секунд, але здавалося, що пройшла вічність. Коли Зуко нарешті відступив, Катара дивилася на нього, все ще намагаючись збагнути, що сталося.

— Чому? — спитала вона тихо, майже шепотом.

Зуко подивився на неї, його очі були глибокими і серйозними.

— Ти перша торкнулася моїх вуст, — відповів він, злегка посміхаючись.

Це був перший поцілунок Катари, і вона була сповнена змішаних почуттів. Вони обоє зрозуміли, що щось змінилося між ними, але що саме — це їм ще належало з’ясувати...