Епілог

Через десять років 

Кора прокинулася ще до світанку. 

Спочатку було відчуття — не страх, не паніка. Швидше знайомий тиск, ніби повітря в кімнаті на мить стало щільнішим. Вона лежала нерухомо, дивлячись у стелю, де повільно рухалися тіні від дерев за вікном. 

Сон ще не відпустив. 

У ньому не було станції. 
Не було металу. 
Не було коридорів. 

Була тиша. 

Вона стояла на рівній темній поверхні, яка не мала ні текстури, ні меж. Ні небо і не підлога — просто простір. Попереду щось було. Не форма. Не тіло. 

Присутність. 

Вона не бачила Ревена, але знала, що це він. 

— Ти більше не чуєш мене, — сказав голос.

— Ні, — відповіла вона у сні. — І так має бути. 

Пауза тривала довше, ніж у реальності могла б тривати тиша. 

— Ти пішла, — сказав він. 
— Я вийшла з процесу, — виправила Кора. 

Навколо щось змінилося. Наче простір злегка змістився, підлаштовуючись під нову логіку. 

— Процеси не завершуються, — сказав Ревен. — Вони лише чекають нових умов. 

— Я знаю, — сказала вона. — Але цього разу не через мене. 

Вона відчула не гнів. Не образу. Навіть не загрозу. Цікавість. 

— Ти змінилася, — сказав він. 
— Ти теж, — відповіла Кора. 

Присутність стала віддалятися. Не зникаючи — просто переходячи в інший стан. Як сигнал, що вийшов за межі приймача. Сон.

— Коли ти знову почуєш… — почав він. 

— Якщо, — сказала вона твердо. 

Тиша повернулася. 

Кора прокинулася остаточно. 

За вікном уже світлішало. Ранок був звичайним: тихий двір, запах кави з сусідньої вікна, далекий шум міста. Вона сіла на ліжку, провела рукою по обличчю. 

Нічого не боліло. Ніхто не кликав. Свідомість була тільки її. 

Вона встала, підійшла до вікна і подивилася на небо, яке повільно втрачало зорі. 

— Не сьогодні, — тихо сказала вона. 

Десь дуже далеко, поза планетами, поза координатами, поза часом, процес не зупинився. 

Він просто чекав. 

* * *

Через кілька днів Кора отримала лист. 

Паперовий. Не електронний — справжній, з тонкого білого конверта без зворотної адреси. Такі майже не використовувалися вже років двадцять. 

Вона довго тримала його в руках, не відкриваючи. Її насторожувало не це. 
Її насторожувало відчуття. 

Знайоме. Дуже слабке. Ледь помітне. 

Всередині був один аркуш. 

Без підпису. Без дати. 

Лише рядок, надрукований рівним машинним шрифтом: 

«СИГНАЛ ЗАФІКСОВАНО. 
ФАЗА ОЧІКУВАННЯ ПОРУШЕНА». 

Кора повільно опустилася на стілець. 

Вона не чула голосів. 
Не відчувала тиску. 
Не було імпульсу, не було контакту. 

На звороті аркуша, майже непомітно, дрібним шрифтом: 

ISA / ВІДДІЛ СПОСТЕРЕЖЕННЯ 
СПРАВА ВІДНОВЛЕНА 

Вона склала лист удвоє. Потім ще раз. 
І поклала його в шухляду, де давно лежали речі, до яких вона не поверталася. 

— Отже… не тільки він чекав, — сказала вона в порожню кімнату. 

За вікном місто жило своїм життям. 
Світ не зупинився. 
Катастрофи не сталося. 

Поки що… 

Кора вимкнула світло, взяла куртку й вийшла з дому. 

Процеси не завжди повертаються тими ж шляхами. 

Іноді вони приходять з іншого боку.