23

Станція не завмерла — вона змінилася. 

Після зникнення Кори тиск у повітрі впав, ніби хтось зняв руку з горла. Аварійне світло більше не  блимало хаотично. Метал перестав пульсувати, але спокою в цьому не було - лише стриманість. Наче щось велике, хиже, тимчасово заховало пазурі.

Хейл стояв там, де вона щойно зникла. Долоня все ще була простягнута вперед, ніби він намагався  вхопити порожнечу. 

— Вона пішла, — тихо сказав він. Не як факт. Як вирок. 

Слоун мовчки дивився на консоль. Його пальці тремтіли, але не від страху — від стримуваної люті. 

— Вона не пішла, — відповів він нарешті. — Вона дала нам час нас. 

Слоун активував протокол у ручному режимі. 

Це було заборонено. Це було неправильно, але це було єдине, що залишалося. 

— У нас є вікно, — сказав він, не дивлячись на Хейла. — Дев’яносто секунд. Не більше. 

Хейл стояв біля аварійної панелі, тримаючи руку на важелі, який не використовували десятиліттями. 

— І що потім? — запитав він. 

Слоун не одразу відповів. 

— Потім або Ревен втратить зв’язок із мережею… — …або станція, — закінчив Хейл.

— Або Кора, — тихо додав Слоун. 

Це слово прозвучало як вирок...

Світло в командному центрі потьмяніло. Системи почали переходити в автономний режим, відрізаючи  себе одна від одної, ніби станція інстинктивно готувалася до болю. 

— Він відчує це, — сказав Хейл.

— Він уже відчуває, — відповів Слоун. 

На екрані з’явилися нові дані: 

АДАПТАЦІЯ: 19%

СТАТУС ІНТЕРФЕЙСУ: НЕСТАБІЛЬНИЙ 

— Вона всередині цього, — прошепотів Хейл. — Ми рвемо не систему. Ми рвемо її. 

Слоун стиснув зуби. 

— Якщо ми не зробимо цього зараз — ми втратимо шанс назавжди. 

Хейл не відповів. Його погляд був прикований до одного рядка, який блимав червоним: 

ТОЧКА РОЗРИВУ: ЯДРО / ІНТЕРФЕЙС 

* * *

Кора відчула зміну ще до того, як з’явився біль. 

Простір,у якому вона перебувала, здригнувся. Не фізично — концептуально. Ніби хтось спробував  розірвати її навпіл. 

— Вони почали, — сказала вона. 

Ревен повернувся до неї повільно. Уперше — не миттєво. 

— Так, — відповів він. — Я бачу. 

— Ти дозволиш? — запитала вона. 

Його жовті очі на мить потьмяніли. Це була не слабкість. Це була пауза. 

— Я не зупиняю процеси, — сказав він. — Але я можу змінити шлях. 

Кора відчула, як щось у ній відкривається — не новий канал, не новий шар,а спогад, якого вона ніколи не мала. 

Вона побачила себе інакшою. 

Не в тілі. У структурі. 

Вона була вузлом. Точкою, через яку проходили рішення. Людські страхи, машинна логіка, інше  мислення — все сходилося в ній і далі йшло зміненим. 

Вона бачила станцію не як метал, а як карту можливостей. Бачила людей не як тіла, а як вибори. 

І бачила себе — не людиною і не істотою. 

— Це те, ким я стану? — прошепотіла вона. 

— Це один із варіантів, — відповів Ревен. — Не найгірший. 

— Але не мій, — сказала Кора. 

Він нахилив голову. 

— Ти ще не знаєш. 

— Знаю, — вона дивилася прямо на нього. — Я знаю, ким я була. І це має значення. 

Простір навколо них затремтів сильніше. Десь далеко, на рівні станції, щось тріснуло. 

* * *

— Тиск росте! — вигукнув Слоун. — Ще двадцять секунд! 

Хейл тримав важіль. Його пальці побіліли. 

— Він може вбити її прямо зараз, — сказав він. — Якщо ми зайдемо надто далеко. 

— А може відпустити, — відповів Слоун. — Якщо вона для нього важливіша за процес. 

Хейл різко подивився на нього. 

— Ти робиш ставку на… почуття? 

Слоун гірко всміхнувся. 

— Ні. На збій. Навіть найідеальніша система ламається там, де з’являється вибір. 

Монітор спалахнув. 

АДАПТАЦІЯ: 21% СИГНАЛ: КОНФЛІКТ 

— Що це? — Хейл нахилився ближче. 

Слоун повільно вдихнув. 

— Це означає… — він не договорив. — Він вагається. 

* * *

Кора відчула це - різку тишу всередині. 

Ревен більше не тиснув. Не вів. Не штовхав. 

— Ти боїшся? — запитала вона. 

Він відповів не одразу. 

— Я не знаю цього стану. 

— Але ти відчуваєш, — сказала вона. - Бо якщо вони розірвуть сигнал, ти втратиш не просто зв'язок. Ти втратиш мене... 

Жовті очі сфокусувалися. 

— Ти — не єдина змінна. 

— Але я — єдина, яка може сказати «ні», — відповіла Кора. — Не знищенню, а тобі. 

Вона зробила крок уперед. Це був ризиковано.

— Якщо ти хочеш майбутнього, — сказала вона, — воно не може початися з примусу. 

Простір знову здригнувся. Але цього разу — не від болю. Від рішення. 

* * *

На моніторі в командному центрі з’явився новий рядок: 

СИГНАЛ: СТАБІЛІЗАЦІЯ РОЗРИВ: ВІДКЛАДЕНО 

Хейл різко відпустив важіль. 

— Що… що це означає? 

Слоун повільно сів у крісло. 

— Це означає, — сказав він, — що Ревен уперше не довів фазу до кінця. 

— Бо вона втрутилася?

— Бо він дозволив, — відповів Слоун. — А це гірше. 

Світло стабілізувалося, але полегшення не прийшло. 

Бо тепер вони знали: Ревен може сумніватися. А істота, яка здатна сумніватися, здатна і на милість… і на помсту. 

Процес не зупинився. Він просто навчився чекати. 

Перші дані з’явилися через шість хвилин. 

Слоун навіть не одразу зрозумів, що бачить: показники стабілізації, яких не могло існувати. Рівні енергії вирівнювались там, де ще годину тому система розвалювалась. Сектори, які вважалися зараженими,  перейшли в режим спостереження.