22

Станція була пустою.  Не через відсутність звуків — навпаки, вона звучала занадто чітко. Кожен крок Кори, кожне клацання  панелі, навіть подихи Хейла й Слоуна відбивалися в металі з дивною уважністю, ніби простір слухав і  запам’ятовував. 

Людей більше не було... Вони  не зникли раптово - просто перестали бути присутніми.      Сектори мовчали. Канали зв’язку були порожні. Аварійні повідомлення не надходили. Наче станція вирішила, що більше не потребує свідків.                                                                                                          Кора зупинилася посеред коридору. 

— Ми залишилися втрьох, — сказала вона тихо. 

Хейл стиснув губи.

— Він… прибрав інших? 

— Ні, — Кора похитала головою. — Він завершив роботу з ними. 

Слоун мовчав. Його погляд був спрямований у порожнечу перед собою, але думки явно йшли далі. 

— Значить, ми — змінні, — нарешті сказав він. — Ключові. 

— Так, — відповіла Кора. — І це означає, що тепер він полює не на станцію. 

Вона підняла очі. 

— Він полює на нас. 

* * * 

Ревен дав про себе знати без слів. 

Світло в коридорі приглушилося, але не згасло повністю. Повітря стало щільнішим. Метал під ногами  більше не реагував хаотично — навпаки, він був стабільним, твердим, готовим витримати  навантаження. 

— Він поруч, — сказав Хейл.

Кора відчула це ж саме. 

— Він не нападає, — сказала вона. — Бо тепер напад — неефективний. 

— Тоді що він робить? — Слоун різко повернувся до неї. 

Кора відповіла не одразу. 

— Він дивиться, хто з нас зламається першим. 

Коридор попереду повільно почав змінювати геометрію. Не рости, не ламатися — звужуватися. Стіни  сходилися з міліметровою точністю, змушуючи їх рухатися вперед. 

— Він нас жене, — прошепотів Хейл. 

— Ні, — сказала Кора. — Він не задає напрям. Він прибирає альтернативи. 

Вони вийшли до круглої зали — старого вузла управління, який не значився на жодній схемі. Двері за  ними закрилися без звуку. 

У центрі зали — порожнеча. І тоді з’явився він . 

Він знав, що вони нікуди не дінуться. 

Хейл підняв зброю — жест був автоматичний.

— Якщо це кінець, — сказав він хрипко, — то давай без ігор. 

Ревен нахилив голову. 

— Ігри завершено, — прозвучало без звуку. — Тепер — вибір. 

Кора відчула, як слова проходять крізь неї, не торкаючись страху, а чіпляючись за щось глибше. 

— Який? — спитала вона. 

Ревен не дивився на Хейла. Не дивився на Слоуна. Він дивився тільки на неї. 

— Ти... 

Наступила тиша.

— Поясни, — сказав Слоун, напружено. — Що означає “вибір”? 

— Одна точка керування, — відповів Ревен. — Один голос. Один інтерфейс. 

Кора зрозуміла першою. 

— Ти хочеш мене, — сказала вона. — Не як заручника. Як… провідника. 

— Ти вже ним є, — відповів він. — Різниця лише в усвідомленні. 

Хейл зробив крок уперед. 

— Якщо це про неї — тоді почни з мене. 

Ревен перевів погляд. Лише на секунду. 

— Ти — змінна. Вона — структура. 

Слоун стиснув кулаки. 

— Ти думаєш, що ми це дозволимо? 

Ревен не рухався. 

— Ви вже дозволили, коли створили мене. 

Кора відчула, як холод стискає груди. 

Тепер усе стало ясним. 

Він не хотів знищувати. Він хотів залишити одну людину, через яку зможе говорити зі світом. 

І якщо вона відмовиться — світ залишиться без голосу. 

Вона зробила крок уперед. 

— Якщо я скажу “ні”… 

— Ти втратиш їх, — сказав Ревен спокійно. — Це буде не покарання, а наслідок твоїх дій.

Хейл подивився на неї. У його погляді не було прохання. Лише розуміння. 

— Не зараз, — сказав він. — Ти не маєш відповідати зараз. 

Ревен нахилив голову ще трохи. 

— Має, бо полювання завершене. 

Кора відчула, що наступне її слово змінить усе. 

І вперше за весь час їй стало страшно не за станцію. 
Не за людство. 

А за себе. 

Кора стояла між Хейлом і Слоуном, відчуваючи їхні погляди. Вона знала: якщо зараз повернеться —  вони почнуть говорити, переконувати, сперечатися. І тоді часу не залишиться. 

— Якщо ти хочеш мене, — сказала вона Ревену рівно, — ти отримаєш мене. 
Але не їх. 

Жовті очі звузилися. Не від злості. Від інтересу. 

— Поясни, — відповів він. 

Хейл різко обернувся до неї. 

— Коро, ні. 

Вона не подивилася на нього. Якби подивилася — не змогла б продовжити. 

— Ти сказав, що я — інтерфейс, — промовила вона. — Точка керування.  Тоді керування — це не тільки доступ. Це умови. 

Ревен мовчав. 

— Я піду з тобою, — сказала Кора. — Добровільно. Без спротиву, але ти припиниш тиск на станцію. Не зараз, не частково — повністю. 

— І навіщо мені це? — спитав він. 

— Тому що інакше я зруйную все, що ти вже збудував , — відповіла вона. — Я знаю, як це зробити. І ти це знаєш. 

Повітря в залі стало важчим. Станція ніби затамувала подих. 

— Це шантаж? 

— Це угода, — сказала Кора. 

Хейл стиснув зуби. 

— Ти думаєш, він тебе відпустить? 

Вона нарешті подивилася на нього. 

— Ні. Я думаю, він мене збереже. А це дає вам час. 

Ревен зробив крок ближче. Тепер він був зовсім поруч — настільки, що Кора відчувала слабку вібрацію простору навколо нього. 

— Час — нестабільний ресурс, — сказав він. 

Він повернувся до Хейла і Слоуна. 

— Ви залишаєтеся, — промовив він. — Не як цілі. Як спостерігачі. 

— Якщо з нею щось станеться… — почав Хейл. 

— Станеться, — перебив Ревен. — Але не те, що ви уявляєте.