21

Станція стала іншою. 

Кора стояла біля консолі автономного сектора. Перед нею — схема, яку Ян не встиг завершити.  Обірвані рядки коду, нестабільні вузли, попередження про перевантаження. Вона дивилася на них так, ніби це був не інтерфейс, а його останні слова. 

— Це можливо, — сказала вона нарешті. — Але небезпечно. 

Хейл сперся на стіну. Очі червоні, голос сухий. 

— Нас уже вбивають, Коро. Різниці небагато. 

Слоун підійшов ближче, вдивляючись у схему. 

— Це не зброя, — сказав він. — Це… подія. 

— Так, — кивнула Кора. — Розрив сигналу. Не удар, не вибух. Тимчасова втрата зв’язку Ревена з мережею. Якщо все вийде — він залишиться тут. У цьому тілі, без підтримки. 

— А якщо ні? — спитав Хейл. 

Кора не відразу відповіла. 

— Тоді все перестане існувати. 

Тиша. 

— З нами чи без? — глухо уточнив Слоун. 

— З нами, — сказала вона. — Якщо ми не вийдемо вчасно. 

                                                                                       * * *Прототип зброї зібрали з того, що ще не було заражене: старі генератори, ізоляційні котушки, резервний стабілізатор,  який ніколи не мав працювати в такому режимі. Все виглядало грубо, тимчасово, неправильно. 

— Це більше схоже на пастку, ніж на зброю, — пробурмотів Хейл. 

— Бо так і є, — відповіла Кора. — Для нього. 

Вона ввела останні параметри. На екрані з’явилося попередження: 

РОЗРИВ СИГНАЛУ 
ЙМОВІРНІСТЬ УСПІХУ: 38% 
ПОБІЧНІ ВТРАТИ: НЕВИЗНАЧЕНІ 

Слоун усміхнувся криво. 

— Як завжди. Добрі шанси, як для кінця світу. 

— Це не кінець, — сказала Кора. — Це спроба. 

Вона глибоко вдихнула. 

— Активуємо на три… два… 

Станція завила. 

Не сиреною — низьким, глибоким гулом, що пройшов крізь підлогу, крізь кістки, крізь свідомість. Світло згасло на секунду, потім повернулося — іншим. Нерівним. Ламаним. 

Розрив пішов. 

Кора відчула, як щось різко потягнуло її назад — ніби хтось смикнув за невидиму нитку в голові.  Контакт із Ревеном захитався. Вперше — нестабільно. 

— Він… — вона зціпила зуби. — Він відчув. 

І тоді щось пішло не так. 

Один із генераторів вибухнув не полум’ям — хвилею. Простір перед ними склався, наче його зім’яли. Стіну повело, підлога тріснула, повітря втратило форму. 

— Відхід! — крикнув Слоун. 

Вони не бігли — їх викинуло. Хейл схопив Кору за руку, потягнув за собою. Сектор позаду них зник у спалаху, що не мав кольору. 

* * * 

Ревен упав на коліно. 

Це було неможливо. Нелогічно, але це сталося. 

Його тіло здригнулося, структури втратили синхронізацію. Жовті очі спалахнули — і на мить згасли. Контакт із мережею обірвався не повністю, але достатньо, щоб він уперше… відчув обмеження. 

Він стояв у темряві станції, яка більше не відповідала миттєво. 

Затримка. 
Опір. 
Втрата прогнозу. 

Нові змінні. 

Люди готові втрачати. 

Це не вкладалося в модель. 

Втрата Яна не зупинила процес. Навпаки — прискорила. Їхня готовність жертвувати порушила  розрахунки. Страх більше не був головним фактором. 

Ревен вперше не знав, що буде далі. 

Це було… неприємно. 

* * * 

Кора лежала на підлозі іншого сектора. Світло миготіло. Станція ледве трималася. 

Хейл допоміг їй підвестися. 

— Ти жива, — видихнув він. 

— Поки що, — відповіла вона. 

Слоун дивився на карту. Деякі зони згасли повністю. Інші — світилися хаотично. 

— Ми його не знищили, — сказав він. — Але щось змінилося. 

Кора торкнулася скроні. Контакт був. Але… глухіший. 

— Він тепер локальний, — сказала вона. — Не повністю, але він відчув, що може померти. 

Хейл мовчки сів. 

— І що тепер? 

Кора подивилася в темряву коридору. 

— Тепер він буде діяти не як процес. 
— А як істота, — додав Слоун. 

Вона кивнула. 

— А істоти роблять помилки. 

Станція здригнулася знову. 

Десь далеко щось рухалося. 

Ревен більше не чекав.