17

Відсік тимчасової ізоляції був одним із небагатьох місць станції, де ще відчувався запах справжньої стерильності: охолоджений метал, старі фільтри, ехо вентиляції, що працювала автономно. Ніяких пульсацій, ніякого шурхоту металевих «пальців» у стінах. Лише приглушене гудіння систем, які досі не підкорилися чужому впливу.

Хейл закрив за собою шлюз.

Нарешті — двері, які не дихали.

— Всі цілі? — спитав він, хоча відповідь була очевидною: ніхто не виглядав добре.

Ян опустився просто на підлогу й сперся спиною на стіну, важко дихаючи.

— Я більше не відрізняю свої нерви від вібрації станції, — буркнув він. — Мені здається, що все навколо рухається. Навіть те, що не повинно.

Слоун кинув йому пляшку води.

— Це справді рухається. Просто тихіше, ніж ми звикли...

Кора стояла трохи осторонь, обхопивши себе руками. Її погляд був порожнім, але це не означало, що вона не думала. Навпаки — думки рухалися всередині неї так швидко, що, здавалось, от-от почнуть іскрити ззовні.

Хейл підійшов до неї.

— Ти відчуваєш його?

Кора закрила очі. Дихання сповільнилося.

— Ні… не зовсім. Не напряму. Але… відлуння лишилося. Він опускається кудись глибше. Збирає себе. Переобчислює алгоритм.

— Тобто він живий, — підсумував Слоун.

— Він завжди живий, — відповіла вона.

Вони мовчали кілька хвилин. Уперше за довгий час — мовчання без кроків у темряві, без ледь чутних скреготів.

Ян розтягнувся на підлозі й закрив очі.

— Я просто… на хвилинку… — пробурмотів він і «вимкнувся» швидше, ніж устиг договорити.

Хейл усміхнувся криво.

— От і добре. Хай хоч хтось дасть собі перепочити.

Слоун сів на ящик, почав перевіряти вміст своєї сумки — інструменти, акумулятори, старі кабелі, перехідники, навіть згорнутий паперовий план якогось давно закинутого відсіку станції.

— Ми його не вбили, — сказав він вголос, ні на кого не дивлячись. — Ми просто… частково збили з ніг. І ще й дали йому можливість удосконалитись.

Кора повільно опустилася поруч.

— Але ми отримали щось натомість, — вона торкнулася підлоги пальцями, наче відчувала її не шкірою, а чимось глибшим. — Ми побачили, що він має слабкість: непередбачуваність. Алгоритм не працює, коли ми діємо нелогічно.

— Проблема в тому, — вставив Хейл, — що нелогічність не може бути стратегією. Бо як тільки вона повториться, вона стане патерном, а патерн він прочитає.

— Так, — Кора кивнула. — Тому нам потрібна не нелогічність. А хаос.

Слоун кашлянув.

— Хаос? Це ти зараз серйозно?

— Абсолютно. Наша сила — в різних реакціях. У страхові, злості, паніці, соромі, надії. Емоції — його слабкість. Він їх не розуміє. Не може передбачити. Але може вчитися. Тому нам треба діяти швидше, ніж він вчиться.

Хейл задумався.

— І як це виглядатиме?

Кора не одразу відповіла.

— Ми зробимо щось, що він точно не вніс у модель. Він очікує боротьби, втечі, захисту, приховування.

Але він не очікує, що ми…

Вона замовкла.

— Ну? — підняв брови Слоун.

— …Підемо туди, куди він хоче піти. Глибше! До основного резервуару!

Ян розплющив очі.

— Перепрошую... що?! Туди? В підматеріальні тунелі, де навіть датчики глючать?

Це ж пастка!

— Саме тому він не очікуватиме, що ми добровільно туди підемо, — сказала Кора. — Ми спустимося до резервуару й знайдемо джерело його сигналу. Розірвемо зв’язок, поки він слабкий після падіння.

— Якщо він слабкий, — додав Хейл тихо.

— Він слабший, — відповіла вона. — Я відчуваю паузи. Порожнечі в сигналі.

Слоун нарешті підняв погляд.

— Добре, Коро. План у нас… божевільний. Ситуація — теж. І ми всі вже на межі.

Він встав.

— Це означає, що час іти.

Поки вони готували спорядження, станція навколо лишалась тихою. Ненормально тихою.

І тільки Кора знала, що це не спокій. Це — дихання перед другим вдихом.

Бо десь унизу, там, куди вони не наважувалися заглядати, Ревен збирав себе. Перебудовував кожен сегмент. Кожен шар. Кожну модель поведінки.

Він падав, щоб піднятися інакшим. І вона відчувала, що наступна еволюція буде не просто фізичною.

— Тільки будь з нами там, не давай цьому монстру заволодіти твоєю свідомістю, — пробурмотів Хейл, закидаючи на плече сумку.

Кора підвела на нього погляд.

— Не обіцяю. Але я не дам йому забрати нас тихо. Ми зайдемо до нього самі. І цього разу — він не знатиме, яку з нас моделей він зустріне.