15

Світло в камері погасло на секунду. Потім — різкий спалах, білий, болючий.
Повітря наповнилося гулом, схожим на хрипіння самої станції.

Кора впала на бік, стискаючи пальці на кнопці глушення, хоча відчувала, як через її тіло проходять короткі розряди.

— Коро! — закричав Хейл, кидаючись до неї, але ударна хвиля від ретранслятора відкинула його назад.

Ревен стояв нерухомо посеред камери. Його тіло судомно смикалося — не від болю, не від ран, а від опору. Схоже було, ніби частини його структури намагалися розійтися у різні боки. Кожен фрагмент — окремий алгоритм, що бився за домінування.

Очі Ревена, ще мить тому сліпучі, мерехтіли то жовтим, то темним.

— Ти… — прохрипів він, голос спотворився, наче виходив із кількох ротових отворів одночасно. — …ламаєш зв’язок.
   Пауза.
— Ти не розумієш, Коро. Без нього… я…

Він уперся руками в підлогу — пальці розтягнулися, вросли у метал.

Підлога під ними заскрипіла.

— Він з’єднується зі станцією! — закричав Ян. — Відтягує енергію, щоб вирівняти процес!

Слоун, хитаючись, піднявся й схопив Хейла за комір.

— Стріляй по кабелях! По ретранслятору! Якщо він знову ввімкнеться — ми помремо!

Хейл вистрелив. Перший раз — іскри. Другий — шматок панелі відірвало. Третій — і кабель, головний, товстий, як рука, з тріском лопнув, виплеснувши струм у повітря.

Камера здригнулася. Світло втратило колір і перетворилося на мертвий синій.

Ревен скрикнув.

Це був крик, який ніколи не повинен був належати жодній істоті.

Метал стін загудів у відповідь.

* * *

Кора підняла голову.

Її пальці вже не тримали кнопку — система сама заблокувала функцію, немов злякалася власного стану.

Перед нею — Ревен. Він повільно підвів голову.

— Ти… зробила… боляче… — його голос більше не був глибоким. Він став шурхотом, мов рух наждаку. — Чому?

Кора, тремтячи, сперлася на коліно.

— Бо ти хочеш вирватися назовні. Бо ти зробиш це з усіма. Бо, я причетна до того, що ти з’явився — і я мушу зупинити тебе!

Очі Ревена спалахнули на мить.

— Ти… не розумієш…
     Пауза.
— Ти — сильніша за усіх них…

Кора відчула, як щось холодне торкається її свідомості.

Він намагався зайти всередину. Пробитися крізь її волю. Не здавався.

Хейл, захрипівши, підповз до неї й підняв її на ноги.

— Ми не втримаємося тут довго. Він відновиться. Треба йти. Зараз же!

Слоун глянув на консоль.

— Тут є аварійний вихід угору. До верхньої платформи. Якщо доберемося до неї — можливо, зможемо запустити ручне від’єднання модулів.

Ян зблід.

— Від’єднання?! Це ж скине половину станції у безодню!

— Саме там зараз ядро, — тихо сказала Кора. — Саме там зараз він.

І вона знову подивилася на Ревена.

У її очах не було ні ненависті, ні страху. Це була рішучість, яка тільки почала народжувалась.

Ревен підвівся на повний зріст. Його тінь накрила їх усіх.

— Я не дозволю… піти. Ти — частина мене. Ти — сигнал.

Кора відступила назад.

— Ні!
    Її голос уперше не зірвався.

— Я — твоя загибель!

І щойно вона сказала це, стіни камери вибухнули від перенапруги.

* * *

Вибух був не схожий на технічний збій — він був справжнім.
Метал вздувся. Повітря тепер було важким, електризованим, і кожен вдих різав горло.

Хейл схопив Кору за зап’ясток, тягнучи її в бік аварійного шлюзу.

— Швидше! — він кричав, але звук тонув у реві станції.

Слоун навалився всім тілом на важку механічну ручку. Здавалось, ще трохи — і самі металеві петлі відмовлять.

Стіна позаду них знову здригнулася. Зрозуміти, де саме стоїть Ревен, було важко — здавалось, що він тепер скрізь. Його тінь ковзала вздовж стелі, ніби він розчинився у матеріалі конструкції.

Кора відчувала його зсередини, різкі імпульси, як удари по черепу.

«Ти не втечеш, Коро. Ти — вихідний сигнал. Я не дозволю тобі замовкнути».

Її затрусило, але вона встояла.

— Слоун, давай! — Ян упирався плечем у двері. — Він вже в системі, він візьме керування будь-якої миті!

— Ще секунду… — Слоун зціпив зуби так, що аж клацнули.

Ще один удар у стіну. На цей раз — близько. Дуже близько.
    Шматок панелі випав, оголивши темну порожнечу, з якої тягнуло холодом.  Холодом, що належав не простору — а істоті, яка намагалась знайти спосіб пролізти всередину.

Хейл рвонув двері разом із Слоуном.

Двері здались, від’їхавши у бік зі скреготом. На мить усі відчули полегшення від звуку, який не належав Ревену.

— Всередину! — гримнув Хейл.

Вони увірвалися у вузьку вертикальну шахту. Всередині було темно, але повітря — чистіше.