14

Двері архіву здригнулися. Спершу ледь ледь, потім сильніше — у стіну вдарило щось важке, масивне, і пил злетів із стелі. 

— Тут нема виходу, — шепнув Ян. 
— Є, — Кора кинула погляд на консоль. — Схований. У архівах завжди є аварійний маршрут. 

Слоун стиснув її плече: 
— Шукай швидше! Він не зволікає! 

Другий удар. Метал загув, як струна, що ось-ось порветься. 

Кора торкнулася панелі. Пальці тремтіли, але відчуття дивно прояснювались: наче сам простір навколо неї почав шепотіти інструкції.  Станція досі пам’ятала її. 

Екран спалахнув. 
“ЕВАКУАЦІЙНИЙ ТУНЕЛЬ АКТИВОВАНО.” 

Біля лівої стіни відсунувся сегмент, який раніше здавався суцільним.  За ним — вузький темний прохід. 

— Йдемо! — скомандував Хейл. 

Всі троє рушили першими. Кора поглянула на двері. 
Третій удар. 
 Цього разу метал прогнувся всередину. 
 Кора відчула хвилю чужої присутності, що ковзнула по її свідомості. 

- Не тікайте, — пролунав у ній голос. — Я вже тут. 

Вона забігла у тунель останньою. Стіна швидко повернулась на місце, відрізавши архів. 

* * *

Коридор був низьким, вузьким і темним. Стеля тиснула.   Хейл ішов попереду з ліхтарем, який був майже марним —туман, що стелився внизу, поглинав світло. 

— Куди веде цей тунель? — прошепотів Ян. 
— Він був для екстрених евакуацій у разі витоку матеріалу, — відповів Слоун. — Тобто, якщо те, що було в контейнерах… виходило назовні. 

— Те, що було в контейнерах, зараз шукає нас, — сказав Хейл. - Чудовий іронічний замкнений цикл. 

Кора мовчала. Її свідомості час від часу ніби хтось торкався. Ледь-ледь — але впевнено. 

«Ти взяла моє серце, — пролунав голос у неї в голові. — Витягла фрагмент. Поверни його. Я не люблю прогалин». 

— Я нічого не брала! — вирвалось у неї. 

Троє попереду різко зупинилися й обернулися. 

— Він говорить з тобою зараз? — спитав Хейл. 
— Ні, — швидко відповіла вона. — Він… тисне. 

— Тоді тримайся, — Слоун підійшов ближче.

Коридор вирівнявся. Попереду відкрилася велика герметична камера з решітчастою підлогою. У центрі стояла висока колона з товстими кабелями, що тягнулися в темряву стелі. 

— Що це? — спитав здивавано Ян, дивлячись на колону.

Слоун глянув — і його обличчя поблідло. 

— Це… підсилювач. Старий центральний ретранслятор ISA. Він мав би бути вимкненим ще десятки років тому. 

Кора зробила кілька кроків до нього. 
Свідомість раптом ніби ввімкнулася у другий режим. 

— Ні… — прошепотіла вона. — Його… перепідключили. 

— Я можу не запитувати ким? — скрізь зуби вимовив Хейл. 
— Ти прав. Він це зробив, — сказала Кора. — Це… це не просто архів. Це стан високої готовності. Він хоче розширити сигнал. Вийти за межі станції. 

— На зовнішню мережу? — Ян зробив крок назад. — Тобто… на орбітальні супутники?! 

— І далі, — додав Слоун. — Якщо він дотягнеться до каналу ISA — він буде не один. Він стане… множинним. 

Хейл зціпив зуби: 

— Значить, ми маємо вимкнути це. Прямо зараз. 

Кора торкнулася консолі біля ретранслятора. Дані побігли екраном спотвореними символами, але 

тепер вона читала їх майже інтуїтивно — як мовою, що колись знала. 

— Є спосіб накласти глушення. Але… 

— Але що? — спитав Ян. 
— Але це приверне його увагу прямо сюди, — сказала вона. — Моментально. 

— Хай приходить, — тихо сказав Хейл. — Ми не можемо дозволити йому вийти за межі станції. Коро, роби це! 

Вона вже хотіла натиснути підтвердження, але раптом 
весь простір навколо здригнувся. 

Немає кроків. 
Немає стукоту. 
Немає тріску металу. 

Тільки тінь, що плавно з’явилася у проході, яким вони прийшли. 

Ревен. 

Його голова майже зачіпала стелю, а тіло змінилося ще більше. 
З’явилися невеликі відростки на голові, плечах та ліктях. Плечі стали ширшими. Очі — вже не просто жовті лінії, як було раніше, вони стали більшими і живими.  

Він дивився прямо на Кору. 

— Ти хочеш вимкнути мене, — промовив він. Це було не питання, а як констатація факту. — Цікаво. 

Хейл став між ними, піднявши зброю.  Слоун встав справа.  Ян — зліва. 

— Ти до нас не доторкнешся, — сказав Слоун. — Не цього разу, ні в майбутньому. 

Жовті очі Ревена спалахнули сильніше. 

— Вони думають, що захищають тебе. А насправді — відтягують неминуче. 

Кора відчула, як його сила тисне її.  Наче саме повітря намагалося втягнутися назад у Ревена. 

— Не роби цього, — прошепотіла вона. — Ти вже не той, ким був. 

Він нахилив голову. 

— Ти теж. 

* * *

Станція почала гудіти. Кабелі навколо підсилювача тремтіли.  Ретранслятор активувався сам. 

— Коро! — закричав Ян. — Він запускає передачу!