13

Метал під ногами тремтів із кожним новим кроком Ревена. Його змінене тіло ковзало по коридору плавно, але з масою, яку неможливо було уявити людською. Кора, Хейл, Ян і Слоун відступали назад, не зводячи погляду з жовтих вузьких очей.

— Він швидший, — прошепотів Ян, ледве дихаючи.
— І важчий, — додав Хейл. — Ці удари по корпусу… це воно і є.

Ревен нахилив голову. Його рух був повільним, але загрозливим, ніби він вивчав, під яким кутом атакувати.

— Куди ви біжите? — пролунало звідусіль. — Станція — це я. Ви — всередині мене.

Кора зціпила зуби й відчула, як у її свідомість просочується чужа емоція:
обурена цікавість.

Вона різко обірвала контакт.

— Ліворуч! — крикнула вона. — Сектор Н7! Там є автономні шлюзи!

Вони рвонули в коридор, освітлений неприємним зеленим світлом аварійних ламп. За спиною пролунав металевий удар — і підлога в місці, де щойно був Хейл, прогнулася, наче її хтось продавив коліном.

— Він грається, — прохрипів Слоун. — Міг розчавити нас одразу.

— Тому що йому потрібна вона, — кинув Ян, глянувши на Кору. — Він тримає нас поруч, щоб тиснути на тебе.

Кора не заперечувала. Вона й сама це відчувала — як тягнучий магніт у голові, що намагався повернути її назад.

Вони добігли до перехрестя.

— Сюди! — Слоун показав на стару решітку вентиляції. — За нею — технічний місток. Ревен занадто великий, щоб пролізти.

— А станція занадто слухняна, щоб залишити нам цю щілину, — Кора зупинилась на мить. — Але іншого варіанту нема.

Слоун висмикнув решітку й пірнув першим. Ян за ним. Хейл підштовхнув Кору всередину — і сам заліз останнім.

Щойно вони пролізли півтора метри, решітка позаду ляснула, зминаючись у щільний шар металу, ніби хтось затягнув її зсередини.

— Тепер ми як черв’яки в трубі, — зітхнув Ян. — Чудово!

— Краще черв’яки, ніж трофеї, — пробурмотів Слоун.

Коридор перед ними звужувався. Схоже, він не використовувався десятки років. Метал був вкритий іржею, від стін тхнуло пилом і потом старих фільтрів.

І все ж… щось у цьому просторі здавалося правильним.

— Тут немає його пульсу, — Кора торкнулася стіни. — Це автономний сектор. Він не керує ним напряму.

— А це означає, що ми можемо сховатися, — сказав Хейл.

Кора похитала головою.

— Ні! Це означає, що тут є те, що він не хоче, щоб ми знайшли.

Вони вилізли з вентиляції і пройшли ще трішки уперед, доки не дійшли до замкнених дверей без позначень.

— Це що? — обернувся Ян.

Слоун присвітив ліхтарем. На дверях проступив тьмяний логотип:

ISA / ARCHIVE-0. ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО

Хейл присвиснув.

— Архів-нуль… Це ж той, який навіть у документах не існує.

— Саме тому ми й повинні туди зайти, — Кора підійшла ближче. На дотик двері були холодні, занадто холодні для цього рівня станції. — Відкривай!

— Я не можу просто… — почав Слоун, але двері клацнули самі.

Повільно, таємничо, ніби хтось чекав на них усередині.

— Він… відкрив? — Ян відступив.

Кора вдихнула.

— Ні. Це зробила станція. Частина, яку він ще не контролює.

Вони зайшли всередину.

* * *

Приміщення було невеликим і круглим. Схожим на лабораторію, але збудовану не для роботи, а для зберігання. По центру стояв масивний циліндр із прозорого скла. Усередині — темна маса, яка колись була нерухомою.

Тепер вона нагадувала розрізаний фрагмент Ревена, маленький, нестабільний, але живий. Поруч — консоль з миготливим інтерфейсом.

Кора підійшла до екрана. На ньому з’явилися рядки:

ПРОЄКТ: Ревен.
КЛАСИФІКАЦІЯ: СВЕРХНЕБЕЗПЕЧНО
СТАТУС: НЕКЕРОВАНИЙ
ПРОТОКОЛ ЗНИЩЕННЯ: АКТИВУЄТЬСЯ ЛИШЕ ЗА УМОВИ…

Текст зник і з’явився новий.

…ДОСТУП ОПЕРАТОРА: КОРА ДРЕЙК.

Хейл подивився на неї.

— Коро… чому твоє ім’я?

Вона відступила. Її руки тремтіли.

— Я не розумію, — прошепотіла вона. Вона подивилася на інших. — Дрейк… Можливо він?.. Так, це він. Він прив’язав систему до мого ідентифікатора!

Слоун нахилився над екраном.

— Читай далі. Там має бути слабкість.

Екран завібрував і показав один рядок:

“Ревен: УРАЗЛИВІСТЬ — РОЗРИВ КОЛЕКТИВНОГО СИГНАЛУ.”

— Що це означає? — спитав Ян.

— Що він — не один, — тихо сказала Кора. — Він частина чогось більшого. Його сила — в мережі. Якщо ми зірвемо сигнал, він ослабне.