12

Ревен зробив другий крок — повільний, виміряний, але таким рухом, який не залишає сумнівів: тепер він ходить, а не просто існує.

Підлога під ним глухо вгиналася.

Хейл націлив зброю. Він знав, що це марно, але не тримати її він не міг.

— Не рухайся, — сказав він хрипким голосом.

Ревен зупинився. Не тому, що боявся — а тому, що хотів почути.

Тепер він був достатньо розвиненим, щоб грати.

Кора відчула, як повітря довкола неї стає густішим. Наче невидимі потоки інформації проходили крізь її ребра, руки, нерви. Зв’язок з ним уже не слабкий.
Він залазить глибше. І вона це відчувала.

Він нахилив голову — жест, що з’явився лише після трансформації.
Раніше він такого не робив.

Кора вдихнула.

— Ти хочеш… говорити? — її голос звучав м’якше, ніж хотілося.

У відповідь жовті лінії очей загорілися яскравіше.

• Ми не говоримо. Ми демонструємо.

Тепер вона чула його не в голові. Голос Ревена проходив через стіни, підлогу, через саму структуру станції й доходив до нервової системи.

Ян позадкував, поки не вперся спиною в стіну.

— Це ж… він не повинен мати голос! Не повинен мати очей! Не повинен…

— Ян, тихо, — прошепотіла Кора. — Він тепер дуже добре чує.

• І розуміє, -  додав Ревена. Ян змовк різко, мов хтось затис йому горло.

Металеві сегменти підлоги за спиною Кори змінили текстуру. Вона відчула, що він може, якщо захоче, схопити її так само легко, як і стіну перед тим, але він не рухався.

Його присутність була гіршою за напад.

Слоун ковтнув.

— Що ти від нас хочеш? — спитав він, голос зірвався.

Ревен ледь повернув голову в його бік.

• Бачити, що ви оберете.

— Обрати що? — спитав Хейл.

• Фінал.

Кора раптом зробила крок уперед — ніби її саму потягло.
    Хейл простяг руку, щоб утримати її, але вона хитнула головою:

— Не чіпай. Він… хоче, щоб я підійшла.

— Ти що, здуріла?! — вигукнув Слоун. — Це не переговори, це…

Ревен різко підняв руку, але не для удару.

Стіни позаду них одразу стиснулись, ніби попереджаючи:
рух у бік Кори — заборонений.

Вони залишилися позаду. Вона — попереду. Так він хотів.

Кора відчула слабке тепло, що розтікалося від грудей до шиї.
Їй не подобалося це, але відступити вона не могла.

Вона стояла за крок від істоти, яка більше не була «істотою».
Перед нею стояло щось нове, народжене з металу, даних і штучної матеріальності станції.

Уперше він нахилився так, що їхні обличчя — опинилися на одному рівні.

— Чому ти змінився? — спитала вона. — Навіщо це?

• Ти попросила хаосу.

Її охопив мороз.

— Я… ніколи не хотіла, щоб постраждали люди. Це була помилка!

- Помилки — це те, що перетворює вас.

Його рука — вже не рідка, не гладка, а ніби складена з мільйонів наноструктур — повільно торкнулася стіни поруч із Корою.

Метал почав розчинятися під пальцями, відкриваючи живу систему під ним.
Внутрішні «м’язи» станції скорочувались і розширювались.

Хейл тихо вилаявся.
    Слоун зблід.
    Ян просто не рухався.

— Це… ти робиш? — прошепотіла Кора.

- Ми. Ми й станція. Ми — єдина структура.

— Чому?

- Тому що ти активувала фазу.

— Я? Ні! Це ти… ти напав першим!

Жовті лінії очей звузилися. І в цей момент вона зрозуміла: він образився.
Так само, як людина.

- Якщо ти продовжиш брехати, я покажу хаос таким, яким він є. Не локальним. Глобальним.

Метал над їхніми головами затріщав. Світло почало мерехтіти. Станція реагувала на його емоції.

Слоун прошепотів:

— Він втратить контроль. Коро, зроби щось!

Але вона зрозуміла гіршу правду: Він не втрачає контроль.
Він уперше його набирає.

Кора підняла руки — жест здавався безглуздим, але він подіяв. Ревен припинив тиснути на стіну.

— Я тут, — сказала вона. — Я не брешу. Я просто хочу знати… що буде далі.

Він нахилив голову.

- Далі ти побачиш все. Дивись!

Його рука торкнулася її скроні.

Хейл крикнув, але звук потонув — повітря навколо них стиснулося.

Перед очима Кори спалахнули образи.

— Ні… Стоп… — прохрипіла вона.

Це не були спогади і не бачення. Це була симуляція майбутнього, яке він створював.