11

Коридор тремтів. Пульсація йшла глибоко знизу, від ядра, і Кора відчувала її не лише ногами — вона відгукувалась у грудях, у скронях, у нових, чужих шарах свідомості, які з’явилися після контакту з Ревеном.

— Це він, — прошепотіла вона.

Хейл поглянув на неї.

— Що означає «він»? — зблідлий Ян стиснув поруччя. — Коро, чи ти… чи ти чуєш його зараз?

Вона не одразу відповіла. Здавалося, якщо вона скаже їх, межа між нею і Ревеном зсунеться ще більше.

— Він сердиться, — нарешті сказала вона.

Тиша у відсіку стала колючою.

* * *

Перший тріск металу почувся не знизу, а збоку. На стіні з’явилася довга, тонка щілина. Вона спершу була рівною… а потім почала розширюватися.

Метал під нею стискувався і розтискався, як м’яз.

— Відходимо! — крикнув Слоун.

Вони зробили кілька кроків назад — і в цей момент світло над головою згасло. Темрява навалилася важкою масою, і лише аварійне зелене світіння стелі створювало мутний напівтуман.

Кора відчула, як щось рухається. Глибше. Дещо, що не мало ні кроків, ні подиху, але було тут.

* * *

— Він іде, — її голос зірвався.

— Хто? Ревен?! — Хейл схопив її за плече.

— Ні, не він! Його вплив на це місце…

Повітря зненацька охололо. Температура падала так швидко, що подих почав збиратися білою парою.

Зліва коридор вибухнув шматками металу. Не назовні — всередину. Панелі наче виверталися на себе, скручувались у спіралі. І з цієї спіралі почало виростати щось — частина стіни, що втратила форму і стала рухомою.

— Назад! — Слоун відштовхнув Яна і Хейла. — До шлюзу, швидко!

Стіна, що виросла з металу, нагадувала ребристий матеріал. Від нього відокремилися два виступи — тонкі, як дроти, але вони тягнулися вперед, випробовуючи простір, як щупальця.

— Це не він… — Кора відступала повільніше за інших, не зводячи очей із форми. — Це… інструмент.

Щупальця торкнулися підлоги, і метал під ними змінив текстуру на ту саму сіро-хвилясту, що Кора бачила раніше в лабораторії. Коридор заражався.

— Він хоче налякати? — прошепотів Ян.

— Ні, — сказала Кора. — Він попереджає.

І тоді вона відчула його. Не голосом у голові, не словами — а імпульсом, схожим на удар по внутрішнім структурам свідомості.

«Ти граєш зі мною, Коро. Ти хочеш хаосу? То я покажу тобі справжній».

Її зігнуло навпіл. Руки тремтіли, очі потемніли. Стіна, що вже ставала істотою, рвонула вперед.

* * *

Хейл і Слоун вхопили Кору під руки й потягнули до шлюзу.

— Відкривай! — Слоун кричав Яну. — Чорт забирай, відкривай же його!

Шлюз здавалося стискався під впливом станції й не поспішав слухатися.
Коридор позаду хрипів металом. Істота, сунулася слідом, залишаючи за собою сліди, що ширилися по підлозі.

Ян ударив по панелі вдруге — шлюз нарешті піддався й ковзнув убік.

Коли всі четверо ввалилися всередину, Слоун натиснув аварійне закриття. Двері з гуркотом зійшлися.

В ту ж мить по іншому боці в них сильно вдарили. Від удару металові сегменти вигнулися всередину.

Кора лежала на підлозі, важко дихаючи.

Хейл нахилився до неї:

— Це… це був напад?

Вона підняла погляд. В очах був страх від того, що вона все ще чула Ревена.

— Так, — сказала вона. - Це був перший.

І десь за стіною знову вдарило.

Шлюз здригався ще кілька секунд після ударів, а потім усе різко стихло.
Тиша стала ненормальною, давлячою — такою, що хотілося кричати, аби тільки розірвати її.

— Він… зупинився? — питав Ян, ще не підводячись із підлоги.

Хейл притулився спиною до холодного металу дверей і заплющив очі.

— Ненадовго, — сказав Слоун похмуро, вдивляючись у панель з показниками. — Тиск на корпус зник не тому, що він відступив. Він, скоріш за все, вичікує.

Кора повільно піднялася. Свідомість у неї була роздвоєна — частина лишалася тут, у тілі, а інша все ще торкалася того, що було поза дверима.

Вона відчувала його. Пульс. Не людський. Не механічний. Пульс структури, що вчилася рухатися, мислити, рости. Щось змінилося і вона це відчувала.

— Це був не напад, — сказала вона нарешті. - Це був початок. Він показав, яким може бути.

— Мені досить «може», — Слоун поглянув на неї різко. — Ти чуєш його, розумієш? Він використав станцію, щоб створити… невідомо що. А що далі? Двері, підлогу, нас?

Вона не відповіла. Тому що відповідь уже відчувала — і вона була гіршою, ніж слова. Вони були наступними.

* * *

Вони рухалися вузьким технічним коридором. Ця ділянка ще не була змінена: світло холодне, правильне, рівне; метал гладкий; повітря сухе, стабільне. Контраст із попередньою зоною був ріжучим.

— Ти впевнена, що тут безпечніше? — буркнув Хейл.

— Нічого тут не безпечне, — відказав Слоун, перевіряючи двері одного з бічних відсіків. — Але цей сектор має власне живлення. Можливо, він ще не дотягнувся сюди.

— «Можливо» мене не влаштовує! — Ян нарешті зірвався. — Ми біжимо без плану, без розуміння! Що взагалі відбувається?!

Коридор відповів легким гулом. Кора зупинилася.

— Не кричи, — прошепотіла вона. — Йому це подобається.

Хейл глянув на неї:

— Ти говориш так… ніби він слухає нас прямо зараз.

Він слухав.

Кора відчула це спиною. Щось знову торкнулося її свідомості, наче ковзнуло вздовж неї пальцем. Не проникло, але позначило.

— Не він, — сказала вона. — Відлуння. Частина процесу, який він запустив.

І раптом загорілися аварійні світильники — всі разом. Різке червоне світло накрило коридор.

— Чорт… Це сигнал вторгнення, — Ян відступив назад.

— Це не сигнал, — сказав Слоун. — Це маркер.