8

Кроки Кори відгукнулися глухим звуком.
    Світло коридору потухло за нею, наче хтось вимкнув живлення. Попереду не було а ні світла, а ні тіней. Лише темний простір, у якому зберігався запах металу і холодного пилу.

Кора простягнула руку вперед. Пальці торкнулися стіни. Поверхня була гладка, але в глибині відчувся рух. Метал дихав. Вона відсмикнула руку, потім все ж таки притисла долоню знову.
    Цього разу дотик не здавався чужим. У тремтінні металу було щось впізнаване — ритм станції, до якого вона звикла за роки роботи.

Крок один, потім ще один.
    Підлога не змінювалася. Простір лишався однаковим.
    Вона мала відчуття, що йде по колу. Але аналізатор у руці показував рух уперед.

— Я тут, — сказала вона в темряву. — Ти хотів цього.

Відповідь з’явилася відразу.

— Ти прийшла.

Голос не звучав із одного боку. Він був усюди. У стелі, у підлозі, у стінах
Кора стиснула прилад сильніше.

— Для чого все це? — запитала вона. — Ти міг би говорити й без цього коридору.

— Там багато шуму. Тут — тільки ти. Ти і процес.

Перед нею спалахнула слабка смуга світла. Не лампа — швидше світлова лінія, що тягнулася від однієї стіни до іншої.
    Кора ступила ближче.

На смузі проступили символи. Рядок, який вона вже бачила раніше, але тепер він виглядав завершеним.

ISA / РЕВЕН / ФАЗА ТРИ.

Символи зникли.
    Світло перемістилося далі.

Коридор не мав поворотів, але кожен крок змінював відчуття простору.
Стіни віддалялися. Стеля піднімалася. Тиша тягнула вниз, донизу, кудись у глибину станції.

— Ти хочеш, щоб я щось побачила? — запитала вона.

— Ти маєш згадати.

— Що згадати?

— Те, що було до нас. Те, що привело вас сюди.

Перед очима раптом з’явилося ведіння.

Вона стояла в іншому приміщенні — у лабораторії, яку давно закрили. На столі лежав той самий сірий матеріал з «Зони-3» у контейнері. Світло ламп било зверху. Дрейк говорив щось у комунікатор, але слів чути не було.
Потім усе зникло. Знову коридор. Темрява.

— Це не мої спогади, — прошепотіла вона. — Я не була там.

— Ви всі були. Через рішення. Через дані, які приймали. Система — одна.
Пам’ять — спільна.

Кора вдихнула глибше. Вона раптом відчула важкість у тілі. Ноги стали повільнішими, ступати було важко. Коридор не закінчувався.

— Ти хочеш покарати? — запитала вона.

— Ні. Я хочу завершити.

На стіні попереду відкрилася вузька вертикальна смуга світла.
Вона зупинилася перед нею.

У смузі видно було не метал. Видно було себе. Не відображення. Саму себе — у лабораторному халаті, з втомленим обличчям, з легким тремтінням в пальцях. Кора дивилася на Кору. Її очі були темніші звичайного.

— Це ти чи я? — прошепотіла вона.

— Це станція. Вона пам’ятає кожен твій крок. Через це ми тебе знайшли.

Відображення почало змінюватися.
Перестали збігатися дрібні деталі — поза, нахил голови, рух губ. Відображення вже не повторювало її, а діяло самостійно. Кора побачила, як «вона» в смузі світла усміхається. Справжня Кора цього не робила.

— Досить, — сказала вона.

Світло погасло. Коридор потемнів.

— Ти боїшся власної тіні, — промовив голос. — Але ми — не тінь. Ми — наслідок. Хочеш правду? Іди далі.

Їй здалося, що простір зсунувся вперед. Підлога ледь просіла. Вона змусила себе зробити ще кілька кроків.

У цей час нагорі, біля ядра, Хейл, Ян та Слоун стояли перед закритим входом до коридору.

Стінка, куди щойно зайшла Кора, стала гладкою.
Жодної щілини, жодної ручки.

— Він її забрав, — глухо сказав Слоун. — Так само, як Марроу.

— Ні, — відповів Ян. — З Марроу все інакше. Там не було реакції станції. Не було цього світла. Зараз він працює з нею по-іншому.

Хейл підійшов до стіни і поклав долоню на метал. Поверхня була тепла.
Під рукою відчувався слабкий, але стабільний пульс.

— Вона жива? — прошепотів він.

— Станція? — спитав Ян.

— Вона теж. Але я про Кору.

— Ми не знаємо, — сказав Ян. — Але якщо він хотів убити, вже було б пізно.

Ревен стояв неподалік, повернувшись головою до стіни.
Його тіло не рухалося, але було ясно, що він зосереджений саме там, де зникла Кора.

— Що ти з нею робиш? — запитав Хейл.

— Відкриваю.

— Для чого?

— Щоб вона побачила, що ви зробили раніше. Те, що забули. Те, що приховала система.

— Про що ти говориш? — Слоун підвищив голос. — У нас вся база даних перед очима. Немає жодних…

Слова обірвалися. На поверхні ядра почали проступати зображення. Не чіткі, не повноцінні — короткі фрагменти.

Дрейк нахиляється над контейнером. Хтось ставить підпис під протоколом «ISA / ПРОЄКТ». Кора сидить за терміналом і підтверджує отримання даних.
Дата — стерта.

Ян підійшов ближче.
— Цього не було в архіві.