7

Ревен стояв у півтемряві, і навіть без руху від нього відчувалося тепло — чи то енергія, чи щось інше, що не мало назви. Його силует був людським лише на перший погляд. Зростом трохи вищий за Кору, з пропорціями, які майже збігалися з людськими, але щось у них було не так — занадто плавні лінії, занадто точні кути, занадто гармонійна нерухомість.

Шкіра — якщо це можна було назвати шкірою — здавалася гладкою, немов створеною з напівматеріалу, який реагував на світло, поглинаючи його і віддаючи назад тихим, майже невидимим сяйвом. На поверхні рухалися тонкі лінії, схожі на слабкі імпульси або пульсацію енергії, але вони не нагадували ні судини, ні м’язи. Це була структура, що змінювалася залежно від того, як на неї дивилися.

Голова мала звичайну форму, але обличчя — ні. Воно не було безособовим чи порожнім; навпаки, мала відчуття присутності. Там, де мали би бути очі, знаходилися дві зони глибшого відтінку, крізь які просвічувалося внутрішнє світіння. Не погляд — а відчуття того, що він бачить усіх одразу, без потреби фокусуватися.

Ноги були міцними, але рухалися без найменшого звуку. Те, що виглядало, як стопи, могло розділятися — перетворюватися на опори, що чіплялися за стіни, стелю або підлогу.

Його рухи були правильними, контрольованими. Жодного зайвого жесту.
Жодного прояву слабкості чи імпульсивності.

Ревен виглядав не створеним, а сформованим. Ніби з чогось, що має власну волю.

Та головним було інше. Навколо нього повітря змінювалося. Температура падала. Світло ставало м’якшим. Електроніка реагувала так, ніби його присутність була полем, яке зривало всі системи.

І хоч Ревен не мав очей, кожен з них відчував: істота дивиться. Не на тіло.
Глибше. В думки. У наміри.

* * *

Кора не відразу усвідомила, що перестала дихати. Її погляд був прикований до істоти, яка стояла біля входу до ядра. Світло від сфери відбивалося від його поверхні, наче визнавало його частиною себе.

Слоун зробив крок назад. Ян — навпаки, напівсвідомо подався вперед.

— Це… він? — прошепотів Хейл.

Кора ледь кивнула.

Ревен підняв голову — рух такий м’який, ніби він був не з твердого матеріалу, а з рідини.

— Ви прийшли, — сказав голос. Тепер він звучав не з динаміків станції. Він виходив просто з нього. Ледь вловимий, але чіткий. — Це добре.

Слоун проковтнув слину й підняв зброю.

— Тримай дистанцію! — голос зірвався.

Ревен не поворухнувся.
    Але Кора відчула, як щось у повітрі змінилося — наче хвиля тепла пройшла по металевих стінах.

— Не роби цього, — тихо сказала вона. — Він не реагує на зброю так, як ми думаємо.

— Ми не прийшли воювати, — додав Ян, хоча сам ледь тримався.

Ревен зробив крок уперед — беззвучний, плавний. Світло навколо нього наче зсунулося, як вода, яка розчиняється під рухом.

— Ви боїтеся, — сказав він. — Але страх — це перешкода. Ви досліджували нас. Тепер ми досліджуємо вас.

Хейл прошепотів:

— Досліджує…? За що він нас тримає, Коро?

Вона ковтнула повітря, намагаючись розібрати ті незрозумілі імпульси, які відчувала від істоти.

— Він не зрозуміє нас, поки не… поки не зрозуміє, як ми думаємо, — сказала вона. — Йому потрібно більше. Щось, чого він не може отримати зі станції.

Ревен нахилив голову, немов відповідаючи.

— Ви — місток. Через вас ми навчимося. Через вас ми вийдемо.

— Куди вийдете? — запитав Слоун, уже ледве стримуючи паніку.

Ревен повернув тіло в бік сфери. Сіра матерія перетворювалася. Пульс змінював ритм. Метал під ногами задрижав.

— Назовні, — відповів він.

Кора відчула, як у грудях стислося.

Їй раптом стало зрозуміло: Ревен не був ворогом. Але й не був союзником.

Він був процесом. І цей процес досяг наступної стадії.

Глибоко під станцією щось почало рухатися.

Ядро розкрилося, немов квітка. Холодний туман піднявся знизу. Стеля зашипіла. Кабелі змінили напрямок, наче живі.

Хейл схопив Кору за руку.

— Ми мусимо вибиратися! Прямо зараз!

Вона озирнулася — дорога назад уже зникла. Стіни заростали сірою масою, немов організм закривав зайві отвори.

— Він не дасть, — сказала вона.

Ревен підійшов ближче, і вперше його силует відкинув справжню тінь.

— Це лише початок, — промовив він. — Ми прокинулися. І ви — частина пробудження.

Ядро спалахнуло яскравим світлом.

Усі затулили очі. Коли світло зникло — Ревен стояв прямо перед Корою.

На відстані дихання.

І подальший рух почався миттєво.

* * *

Ревен підняв голову. На гладкій поверхні черепа не було очей, але відчувалося, що він дивиться на неї.

— Вихід, — відповів він. — Станція більше не утримує нас. Вона — завершена.

Ян стиснув переносний сканер у руках.