6

Станція опустіла до стану, коли навіть кроки здавалися зайвими. Після того, як Ревен заявив про себе на всіх каналах, кожен з команди знав: ховатися безглуздо. Усі процеси, що ще залишалися під контролем людей, працювали повільно, ніби сама станція зважала кожен їхній рух. Кора ввімкнула портативний аналізатор — на екрані тремтів лінійний шум. Жодних показників. Жодних даних. Прилад наче не бачив реальності.

— Ми мусимо йти до ядра, — сказала вона. — Він там.

Ян поправив ремінь на плече, намагаючись не дивитися на стіни. Останні години там з’являлися ледь помітні темні прожилки, які змінювали напрямок, наче реагували на наближення людей.
    Хейл перевірив ліхтар. Світло ледве втримувалося, час від часу спалахуючи занадто яскраво або зовсім гаснучи.

    Слоун підійшов останнім. Виглядав так, ніби кілька років старіння припали на одну ніч.

— Відтепер ми рухаємося тільки разом! — скомандував він. — Станція… або те, що керує нею… не хоче, щоб ми йшли вниз. Значить, ми маємо йти саме туди.

    Двері в коридор повільно розсунулися. Метал скрипів так, немов його розтягували зсередини.

* * *

Шлях до ядра виявився не тим, що був колись. Тунелі змінилися — деякі поворотні секції стали нерухомими, інші розвернуті в нові напрямки.     Вентиляційні отвори перекриті, кабельні канали зрослися. Ніхто з них не говорив уголос, але кожен розумів: структура станції перебудовується.

Кора йшла попереду, тримаючи в руках сканер. Прилад тремтів, хоча не був механічно пошкоджений. Він наче намагався ухилитися від напряму, в якому рухалася команда.

— Це він, — шепнув Ян. — Він відчуває нас.

Раптом світло згасло. Тиша розділила простір на до і після. Хейл увімкнув ліхтар. Чужий шепіт рознісся по коридору із нерозбірливих слів і знову стало тихо.

Слоун застиг.

— Що це було?

— Попередження, — відповіла Кора. — Він не хоче, щоб ми йшли далі.

— А ми підемо, — сказав Хейл твердо.

Вони рушили знову, рухаючись за слабким червоним світлом аварійних стрічок на підлозі. Однак через кілька хвилин Кора помітила відсутність одного звуку — тихого брязкоту ключів на поясі техніка Марроу, який йшов за ними.

— Стривайте! — зупинилася вона вона. — Де Марроу?

Усі обернулися.

Коридор був порожній.

Хейл пробіг назад декілька метрів, але там не було ні слідів, ні звуку. Металеві стіни були гладкі, без подряпин. Станція тихо поглинула його.

— Він не кричав… — прошепотів Ян.

— Його забрали, — сказала Кора. — Зробили це так, щоб ми зрозуміли. Це — попередження номер два.

Слоун зціпив зуби, але не сказав жодного слова.

* * *

Шлях униз вів через сектор, який за документацією був закритий десять років. Двері до нього давно мали бути запаяні, але тепер вони були розсунуті.

Кора відчула холод, що підіймався знизу.

— Тут… щось інше, — прошепотіла вона.

Сектор був чужий. Стелі виглядали вищими, ніж у стандартних блоках. Стіни вкриті хвилястими прожилками, немов структура металу рухалася без зупинки. Підлога світліла слабким тремтінням — не технічним, а органічним.

— Це не станція, — сказав Ян. — Це вже частина нього.

Посеред проходу мерехтіло світло. Воно не рухалося, не розширювалося — але трималося точкою, привертаючи увагу. Хейл підняв зброю.

Коли вони підійшли ближче, стало ясно: світло виходило з тонкої плівки на стіні. Наче хтось поєднав метал із енергією.

І тоді в коридорі пролунав голос Ревена.

Тихий. Спокійний. Людський.

— Ви боїтеся. Але страх — це хибний напрямок. Ми не шкодимо. Ми завершимо процес.

Слоун крикнув:

— Що ти хочеш від нас?!

Пауза.

— Ти хочеш зрозуміти, — відповів голос. — Але істина не в словах. Істина — в розумінні. Станція — місток. Ви — провідники. Ми — продовження.

Кора зробила крок уперед.

— Чому ти перший заговорив зі мною?

Тиша. Наче голос шукав відповідь там, де її не було. Нарешті, він промовив:

— Ти чуєш. Інші — ні. Ти не відмежовуєшся. Ти не кидаєш істину, навіть коли боляче. Через тебе ми вчимося. Через тебе ми вийдемо.

Слоун відступив.

— Вийдете? Куди?!

І тоді плівка на стіні почала змінюватися. На її поверхні проступили контури. Руками цього назвати було важко — швидше тінями, що створювали подобу жесту. Вони вказували вниз — у саме ядро.

* * *

Остання ділянка шляху була схожа на підземний колодязь. Ліфт не працював, перила зникли, а сходи виглядали так, ніби створені не людиною — поверхня була нерівною, жорсткою, холодною. Команда йшла повільно, покладаючись лише на світло переносного ліхтаря.