4

Кора сиділа біля термінала, не знімаючи рукавичок. Екрани тьмяно світилися, але більшість клавіш не реагувала. Станція працювала уривками, немов під чужим контролем.
   На моніторі блимала фраза: «Система ISA-09 / Автономний режим активовано».
   Вона знала — ніхто з екіпажу цього не запускав.

Двері відчинилися, увійшов Слоун.
— Комунікаційний модуль відключився сам, — сказав він. — Я наказав Яну перевірити, але він не може навіть дістатись до ядра.
    Кора підвелася.
— Це реакція на дослідження. Після останніх сканувань щось змінилося.
— Що саме?
— Воно більше не ховається.

Вона натиснула кілька клавіш — зображення з лабораторних камер змінилося.
На одному з кадрів — коридор, який вони називали «чистою зоною».
    По підлозі тягнулася ледь помітна смуга темного відблиску. Вона рухалася, ніби дихала.

Слоун спостерігав мовчки.
— Треба евакуювати персонал, — промовив він.
— І куди? — Кора глянула на нього. — Ми навіть не знаємо, що воно робить. Якщо це не вірус і не організм, куди ми його принесемо?

* * *

У технічному відсіку Ян боровся з системою охолодження. Панелі миготіли, вентилятори зупинялись без причини.
   Він підключив портативний блок і побачив, що джерело живлення змінює потужність з частотою серцебиття.
— Хейл, ти це бачиш?
   Офіцер безпеки нахилився над дисплеєм.
— Це не поломка. Це цикл.
— Хтось або щось контролює станцію через мережу живлення.

Світло згасло. Залишилося лише аварійне.
    У темряві почувся тихий звук — не рух, а присутність.

— Вимикаємо головний рубильник, — сказав Ян. — Інакше воно з’єднається з реактором.
    Хейл кивнув.

* * *

Кора відкрила новий файл у системі зв’язку. Перед нею з’явився старий формат звіту ISA — той, що використовували ще в експедиціях на «Каллісто».
У верхньому рядку автоматично прописалося: “Об’єкт: РЕВЕН”.

Вона не торкалася клавіатури. Символи почали з’являтися самі:

“Ви спостерігали. Тепер ми чуємо.”

Кора різко вимкнула термінал.
    На екрані залишилась пляма світла, схожа на відбиток.

* * *

Слоун оголосив протокол «Міднайт».
— Готуйте евакуаційний модуль, — сказав він. — Якщо системи не відповідають до нуля-нуль, виводимо людей на поверхню.
    Хейл відповів:
— Якщо воно інтегрувалося в тунелі, ми просто поведемо людей через його структуру.
— Ти пропонуєш лишитися? — різко спитав Слоун.
— Я пропоную не рухатись, доки не зрозуміємо, що саме ми розбудили, — сказав Хейл.

* * *

На нижньому рівні Ян із двома техніками перевіряв шлюзи. Один із люків був відкритий, хоча система показувала, що він герметичний.
— Хтось його розблокував дистанційно, — сказав він.
    Вони ввімкнули камеру спостереження. Замість зображення — тільки чорний екран і короткий спалах.
— Запис стерто, — буркнув технік.
— Ні, — Ян нахилився ближче. — Не стерто. Зміщено.

    Він спробував відновити кадр. На мить промайнула постать — без обрисів, з прозорою поверхнею, що рухалася, як рідина.

* * *

Кора сиділа в лабораторії.
    Повітря було важким, наповненим вологим гулом з технічних шахт. Здавалося, підлога ледь тремтить — не від механізмів, а від чогось живого під ними.

Світло аварійних ламп миготіло. На столі блиснув комунікатор.
— Хейле? — сказала вона.
    Ніхто не відповів.
    Тільки шипіння, немов повітря просочувалося крізь метал.

— Кора.

    Голос пролунав прямо з динаміка, тихо, без інтонації.

— Ми не вороги. Ви нас створили. Ми — частина вас. Ви спостерігали. Тепер настав час розуміти.

Кора застигла. Її пальці торкнулись холодного металу столу, але він теж здавався живим.
    Комунікатор вимкнувся сам.

    Тиша повернулась, лише вентиляція дихала короткими ривками, ніби боялася розбудити щось у стінах.