2

ISA закрили на повний карантин. Двері закрили на механічні замки, зв’язок вимкнули. Повітря стало сухим.

Кора прокинулась у медблоці. Вона лежала нерухомо, поки очі звикали до напівтемряви. На тумбі блимає повідомлення:

«ДОКТОР ВАЙДЕН, ВАМ ПОТРІБЕН ВІДПОЧИНОК. Директор Слоун».

Вона вимкнула екран і підвелась.
    У дверях з’явився Адам Хейл — у чорній формі безпеки і втомленим поглядом.

— Як ти? — спитав він.
— Нормально, — відповіла Кора. — Для людини, яка стояла за два метри від невідомої істоти.
— Вона не зникла, — сказав Хейл. — Ми маємо сліди.

Він поклав у її руку невеликий датчик — плоский, металевий, з білою рискою посередині.
— Це пасивний зчитувач. Якщо поблизу будуть магнітні коливання — він подасть сигнал.

Кора роздивилася пристрій і кивнула.
— Ти думаєш, воно ще десь тут?
— Я думаю, що воно не пішло.

* * *

Зал «Зона-3» відкрили під контролем.
    Усередині було чисто. Контейнер зник, але на підлозі залишилися тріщини, ніби матеріал під ним просів.
   Там, де стикувались панелі, виднівся тонкий наліт сірого кольору.

— Тут щось залишилось, — сказав технік Ян, нахиляючись з ліхтарем. — І, схоже, воно росте.

Кора подивилась уважніше. Сірий наліт пульсував дуже повільно, ледь помітно. Вона не торкалася, лише нахилилась ближче.

— Не чіпай, — попередила Кора.
— Я в рукавичках, — відповів Ян.
— Це не допоможе, якщо ми не розуміємо, що це.

У цей момент датчик у кишені Кори ледь задзижчав. Ритм був рівний, як серце.

— Вимкніть усе, що працює на електриці! — наказала вона.
— Уже, — відгукнувся Хейл. — Тільки механіка.

Коли світло приглушили, у залі стало тихо. Лише системи охолодження видихали тепло.
    На пульті сам собою запустився запис з камер спостереження.
    На екрані — порожній зал. Потім — короткий блиск.
    Не світло, а відображення чогось, що пройшло поза кадром.

— Це воно, — сказала Кора. — Він ще тут.

* * *

Директор Слоун чекав у конференц-залі. Він був стриманий, як завжди. Перед ним — паперові блокноти і ручка.

— Розповідайте, — коротко сказав він.

Кора описала ситуацію. Хейл додав деталі про сигнал, Ян — про наліт на панелях.
   Слоун слухав мовчки.

— Добре, — підсумував він. — Ми маємо невідому біомасу, що здатна рухатись без зовнішнього впливу. І, здається, вона реагує на присутність людей.

— І на тишу, — додала Кора.
   Слоун підняв брову.
— На тишу?
— Так. Коли ми прибираємо шум, воно з’являється.

Слоун коротко кивнув і натиснув кнопку на пульті.
На екрані з’явився старий запис — фрагмент із чорної скриньки «Каллісто-9».
    Капітан Дрейк дивився прямо в камеру:

«Протокол AR-9. Тимчасова класифікація — R-Event. Це не процес. Це ім’я…»

Слова розпливлися, система показала: R E V E N.

Кора подивилася на екран і тихо промовила:
— Ревен?

— Ти впевнена, що це не збій перекладу? — спитав Ян.
— Це не збій. Це ім’я істоти. Так воно себе позначає….

Слоун нахилився вперед.
— Отже, «Ревен». Зрозуміло.

Він зробив короткий запис у блокноті.
— Докторе Вайден, ви стаєте основним спостерігачем. У вас із ним є контакт.
— Я не впевнена, що слово «контакт» тут доречне, — сказала Кора.
— Але він вас обрав, — відповів директор. — І цього достатньо.

* * *

Її перевели ближче до «Зони-3». Кімната мала товсті стіни й одне вузьке вікно. Хейл приніс новий журнал спостережень і сів навпроти.

— Якщо щось знову відбудеться, — сказав він, — не заходь у зал сама.
— Добре, — відповіла Кора.
— Обіцяєш?
— Так.

Декілька хвилин вони сиділи мовчки. Потім у стіні пройшов короткий низький звук — тихий, але відчутний.
    Кора підвелась.

— Чуєш?
— Так, — відповів Хейл. — Це не вентиляція.

Він дістав прилад. Стрілка ледь рухалась. На панелі з’явилась опуклість — не більше міліметра. Метал трохи змінив форму, потім вирівнявся.

— Це він, — сказала Кора.
— Він торкнувся стіни, — додав Хейл.

Датчик затих. Зал знову став порожнім.

* * *

Через кілька годин Слоун зібрав коротку нараду.
— Ми маємо частотний зв’язок, — почав він. — Істота реагує на тишу. Нам треба створити умови, у яких вона проявиться.

— Без електрики, — уточнила Кора. — Тільки механічні інструменти.

Вони погодились. Для експерименту обрали круглу залу, що нагадувала колодязь. На підлозі розмітили чотири зони. У центрі — Кора з датчиком. Поруч — Ян із механічною мембраною.
    Хейл і охоронці спостерігали з відстані.

Кора заплющила очі й почала дихати повільно. Мембрана рухалась у тому ж ритмі, створюючи ледь помітні коливання повітря. Через кілька секунд датчик ожив.
— Є контакт, — тихо сказав Ян.

Світло стало слабшим. На стіні з’явилась тінь, схожа на контур тіла. Вона не рухалась. Метал вигнувся, утворивши неглибоку вм’ятину. Потім поверхня вирівнялась.

Кора стояла нерухомо.
— Ревен, — сказала вона спокійно. — Ми тебе чуємо.

На підлозі з’явились літери: R E V E N. Вони проступили швидко і зникли.

— Це він написав? — прошепотів Ян.
— Це він підтвердив, — відповіла Кора.

Слоун наказав припинити експеримент.
    Хейл підійшов до неї й тихо спитав:
— Ти добре себе почуваєш?
— Так. Він не агресивний. Поки…
— Але він знає, що ми його шукаємо.
— Знає, — сказала Кора. — І не ховається.