1

Тиша ніколи не буває справжньою. Навіть у найглибшій порожнечі є шепіт — серця, дихання, думок. Кора Вайден давно це знала. Але тиша, що переслідувала її, була іншою. Вона слухала.

Минуло два роки відтоді, як рятувальна група знайшла її на орбіті Ейлін-IV — виснажену, непритомну, але живу. Вона не пам’ятала, як втекла з бази, лише уривки: блиск світла, крик Орсона, і темрява повсюди.

Її поселили в комплексі Інституту системного аналізу (ISA), глибоко під землею, у холодних білих коридорах, де постійно гуділи лампи. ISA називали це місце «Сферою». Тут Кора мала відпочивати. Насправді — за нею спостерігали.

У скляній кімнаті вона сиділа перед великим дзеркалом. З іншого боку — камери.
— Ви пам’ятаєте останній момент, перш ніж зв’язок урвався? — спитав лікар Невіл, її психіатр, худорлявий чоловік із вічно втомленими очима.
— Ні, — відповіла вона. — Я пам’ятаю лише... звук, який не був звуком.
— Опишіть його.
— Він був схожий на... дихання крізь метал.

Невіл записав щось у планшет, кивнув, але не подивився в її бік. Вона знала — її не лікують. Її вивчають…

* * *

Тієї ночі Кора прокинулася від дивного тремтіння стін. Вона подумала спершу — землетрус. Але все було тихо. У темряві, серед звичних миготінь ламп, вона почула це знову: м’який, майже ніжний подих за вентиляційною решіткою.

Вона підійшла.
— Є хтось?.. — голос зрадницьки зірвався.
    Тиша.
    А потім — легкий стукіт, тричі.
    Кора відсахнулася. Той самий ритм… Вона пригадувала його, коли ховалася у грузовому відсіку…

* * *

Ранком її викликали до директора інституту — доктора Габріеля Слоуна. Він був людиною, яка говорила повільно, з тією холодною впевненістю, що властива лише тим, хто вірить у повний контроль.

— Доктор Вайден, — почав він, — ми маємо нові дані.
— Знову з Ейлін-IV?
— Ні. З уламків Каллісто-9. Їх доставили до нас минулого тижня. У контейнерах знайшли щось... цікаве.

Кора відчула, як по спині побіг холод.
— Щось?
— Матеріал. Біологічний. Він не виявляє активності. Але ми вважаємо, що це зразки тієї ж субстанції, яку ви бачили на базі.

— Ви не розумієте, — прошепотіла Кора. — Вона не «неактивна». Вона чекає.

Слоун не відповів. Лише злегка посміхнувся.
— Ви допоможете нам зрозуміти її поведінку. Це — частина вашої реабілітації.

* * *

Кора не спала три ночі. Її поселили в окремому секторі — ізольованому від решти лабораторій.
   Вона знову бачила сни: темні коридори, обличчя Дрейка, шепіт Ліри. І завжди — одне й те саме відчуття: щось поруч.

На четвертий день їй дозволили відвідати «Зону-3» — зал, де зберігали уламки Каллісто-9.
   Металеві конструкції, вигорілі панелі, скло, що вигиналося, мов застигла рідина.
   А посередині — контейнер. Той самий.

Він був запаяний багатошаровим склом, з підведеними сенсорами та кабелями. Всередині — чорна, густа маса. Вона не рухалася. Але коли Кора підійшла ближче, ледь-ледь тремтіла поверхня.

— Тиск стабільний, — сказав поруч технік, високий хлопець на ім’я Ян. — Здається, ніби воно... живе, але це лише оптична ілюзія.
— Це не ілюзія, — прошепотіла Кора.

Ян нервово засміявся.
— Ви справді думаєте, що це... щось живе?
— Ні. Я знаю.

Вона нахилилася ближче, поглядом торкаючись скла. І тоді — крапля рідини зсередини рухнула до місця, де стояла її долоня. Мов блискавка.
    Вона відсахнулася.
    Датчики запищали.

Слоун забіг у зал.
— Від’єднайте живлення! Негайно!

Світло мигнуло, повітряний тиск стрибнув. Маса знову стала нерухомою.
— Ви це бачили? — запитав Ян, зблідлий.
     Кора мовчки кивнула. Вона знала цей рух. Так само тремтіла темрява, коли помер Орсон.

* * *

Уночі вона знову не спала. Інститут дрімав під землею. Кора сиділа біля вікна своєї кімнати — маленького ілюмінатора, що дивився у тунель вентиляції. З темряви почувся звук. Тричі. Стукіт. Тиша всередині росте.

Ранок у «Сфері» був схожий на ніч — світло штучне, повітря кондиціоноване, тиша завжди однакова.
    Кора сиділа в їдальні, дивлячись у чашку холодної кави. Навпроти — Ян, технік, який, здається, намагався підтримати розмову тільки тому, що боявся мовчати.

— Ви... добре спали? — обережно спитав він.
— А ви? — відрізала вона.
— Я — ні. Звуки... ці вентиляційні ходи. Слово честі, іноді здається, що там хтось ходить.

Кора підняла очі.
— Там ніхто не ходить, Ян. - Після паузи додала тихіше. — Вона не потребує ніг.

Він нервово засміявся, та сміх урвався, коли двері відчинилися. У зал увійшов чоловік у темній формі з нашивкою служби безпеки ISA. Високий, з коротким волоссям і холодними очима.
— Агент Адам Хейл, — представився він. — Відтепер усі об’єкти під нашим контролем.

Його голос був рівний, але очі — надто уважні. Він подивився на Кору так, ніби одразу оцінив її не як людину, а як змінну у рівнянні ризику.

— Доктор Вайден, мене просили з вами поговорити.

* * *

Кабінет Слоуна був засклений. За прозорими стінами тягнулися ряди серверів, екрани, що миготіли даними.
    Хейл стояв біля столу, коли Кора увійшла.

— Ви контактували з контейнером без дозволу, — почав він.
— Я не торкалася його.
— Але він — відреагував.

Слоун мовчав, дозволяючи офіцерові говорити.

— Ми дослідили записи, — продовжив Хейл. — На кадрах видно зміну форми маси. Вона повторила ваш рух. Це схоже на... імітацію.
— Ви хочете сказати, що воно мене впізнало?
— Ми не виключаємо цього.