Пролог

Космос не має звуку. Та іноді здається, що він дихає.

У безмежній темряві, де світло зірок тремтить, мов спогад, експедиційний корабель «Каллісто-9» ковзає крізь тінь — у сектор, який астрономи назвали «Сектором тиші». Тут не працює зв’язок, сигнали губляться, а простір ніби поглинає сам себе.

Місія здавалася простою: перевірити сигнал із давно занедбаної бази Ейлін-IV. Сигнал тривав лише тринадцять секунд і складався з трьох слів:
«Тиша всередині росте».

Капітан Дрейк, спокійний і зібраний, навіть тоді, коли екіпаж чув серцем небезпеку, стояв на містку поруч із техніком Орсоном, біологинею Лірою та молодою дослідницею — Корою Вайден. Це була її перша експедиція. Її очі світилися цікавістю, але пальці тремтіли щоразу, коли корабель здригався в тиші.

— Ми отримали підтвердження координат, — повідомив Орсон. — Атмосфера стабільна. Але рівень шуму — немов хтось шепоче в самій частоті.
— Це просто магнітні поля, — спокійно сказав Дрейк. — Приземляємось.

База виглядала мертвою.
    Коли шлюз відкрився, важке повітря просочилось у їхні фільтри — і навіть через шолом Кора відчула запах іржі й вологи.

— Немає слідів життя, — сказала Ліра, дивлячись на сканер. — Але... тут щось було нещодавно.
— Як це? — здивувався Орсон.
— Біополе нестабільне. Наче сама станція дихає.

Вони йшли вузьким коридором, де стіни вкривала тонка слизька плівка. У темряві вона мерехтіла зеленим, як морська глибина.
    Кора відчула, що під ногами підлога трохи пружинить.

У центрі лабораторії стояв розбитий контейнер. Усередині — щось темне, тягуче, майже живе.

— Це органічна маса, — промовила Ліра. — Невідомий тип тканини. Вона... реагує на наші рухи.

Темрява всередині контейнера здригнулась, наче почула.
З’явилися нитки — тонкі, як волосся, але рухались із власною волею. Вони ковзнули по металу й торкнулись підлоги.

— Назад! — крикнув Дрейк.
    Але в ту ж мить світло згасло.

Крик.
    Тиша.
     Кора впала, ледь не вибивши повітря з легень. Крізь темряву вона бачила лише червоні спалахи аварійного освітлення.
   На мить перед нею майнула постать — висока, нерівна, із блиском рідини на шкірі. Вона не мала обличчя.

Кора кинулася вбік, наосліп шукаючи вихід. Вона знайшла технічний люк і, ковзаючи по слизькому металу, залізла всередину.
Дихати було важко. Вона затисла рот долонею, щоб не видати жодного звуку.

Крізь вузьку щілину вона бачила, як істота рухається коридором. Її спина коливалася, ніби щось пульсувало під шкірою. Кора не могла навіть кліпнути.

І тоді — тиша.
    Абсолютна.
    Та тиша, яка не порожня. Вона ніби слухала її.

Вона не знала, скільки просиділа в схованці. Може, години, може, дні. Коли все стихло, вона вийшла. Світло аварійних лам миготіло, повітря пахло гаром.

Ліра лежала на підлозі. Її шолом був розбитий, очі — порожні, застиглі. Подивившись далі, Кора побачила капітана Дрейка, який лежав на столі. Його очі були відкриті, а поруч — портативний модуль запису.
    Кора натиснула «відтворити».

— Якщо хтось це знайде... тримайтесь подалі від тиші. Вона... слухає.

    Запис обірвався.

Світло раптово згасло.
    На мить корабель огорнула абсолютна темрява. Кора почула, як поруч хтось важко дихає. Потім — шурхіт. Вологий, схожий на ковзання по м’якому металу.

— Орсоне? — шепнула вона.

У темряві блиснув червоний промінь аварійного маячка. І цього було досить, щоб побачити, як щось рухається позаду нього.

Воно стояло на чотирьох, але могло випростатися. Тіло, ніби злиття нервів і м’язів, блищало від слизу. Наче сама матерія станції зібралася докупи. Очей не було — лише тьмяне світіння у місці, де мало б бути обличчя.

Орсон підняв плазмовий різак.

— Назад, — прохрипів він. — Назад, я сказав!

Істота нахилила голову, наче розглядала його. Потім — різкий рух.
Вона майнула вперед із такою швидкістю, що навіть звук не встиг народитися.
Кора лише встигла побачити, як темна маса оплутує Орсона, втягуючи його кудись углиб лабораторії.
    Його крик обірвався миттєво.

    Коли аварійне світло знову спалахнуло, на підлозі не залишилося ні тіла, ні крові. Лише інструменти, розкидані в безладі, і тонкий слід слизу, що вів у вентиляційний тунель.

Кора застигла. Вона зрозуміла: якщо вона зрушить — воно почує.
Вона повільно, дуже обережно відступила назад, до технічного люка.
    У цей момент істота зупинилася. Її шия повільно повернулася — і хоч у неї не було очей, Кора відчула, що воно дивиться саме на неї.

    Вона ковзнула в люк, зачинила його зсередини і затисла рот долонею.
Коли істота повзла повз — вона чула, як метал ледь дзвенить від її дотику.
Слиз капав униз, крапля за краплею.

    Кора не дихала.
    А коли звук стих — залишилася лише тиша. Та тиша, у якій ще звучав крик Орсона.
     Вона витерла сльози, стиснула кулаки і тихо рушила до рятувального відсіку. Коли вона від’єднала модуль і корабель відштовхнувся від бази, вона ще бачила через ілюмінатор щось у тумані. Чорна тінь повільно підняла голову — ніби проводжала її.

Потім — лише холод. Порожнеча. Тиша.

Кора Вайден — єдина, хто вижила на Ейлін-IV. Але тиша, яку вона залишила позаду, не зникла.
    Вона чекала.