Допуск

Відважитися на цей крок було страшно, Антон довго зволікав. Мабуть, те довбане підняття квартплати підштовхнуло до кінцевого рішення. І тиск колекторів.

Гроші в повоєнній Україні все більше нагадували воду, що розтікається крізь пальці. І ніяк ти не затримаєш її. При тому що заробляв Антон дуже непогано. Мав повний соцпакет, безкоштовне харчування… Він навіть взяв собі сіру «шкоду октавію» в кредит, що й стало першим серйозним придбанням на новій роботі.

А що б Антон взагалі робив, якби не ця робота? Якби він вдома залишився з сім’єю?

Ні, не просто так Антон переїхав до Шевченка. В рідному провінційному Пруті адекватної праці для молодого біотехнолога не знайшлося. Антон, звичайно, не лінувався — просто не заробиш ти достатньо на місцевому фармзаводі, чи в медичній лабораторії. Особливо якщо сам опікуєшся хворими батьками…

Службовий «Богдан» зупинився на парковці рівно о восьмій, як завжди. Антон злегка сіпнувся та відволікся від роздумів. Все намагався заспокоїтися, корив себе за надмірну тривожність перед важливою справою.

Автобус неспішно відчинив передні двері. Вікна його — зовсім затемнені. Зсередини салону, назустріч тілам, що входять, лине легкий холодок. Цікаво, службове авто все ж оброблюють чимось? Запаху немає наче тут, а повна стерильність відчувається. Ні тобі фантика викинутого, ні недопалка якого на підлозі. В носі закрутило.

Хлопець хутко піднявся та попрямував до вільного сидіння біля вікна. Всівся, зробив музику гучніше в навушниках; Антон знав, що розмов з колегами не буде. Ні з Захаром, що кивнув йому ще на зупинці, ні з Лєрою, яка поруч розташувалася. Вона працює на нульовому рівні. Важливе табу. Взагалі їм не можна спілкуватися поза роботою. Це одна з умов у документі, який хлопець підписав, коли ще влаштовувася до «Векторісу».

Але якщо подумати… Як і хто зможе проконтролювати схожі моменти з комунікацією? Не дуже зрозуміло. Проте порушувати правила бажання не було.

Особливо враховуючи те, на що Антон уже наважився.

Автобус рушив. Оманливе березневе сонце пролізало через важкі шторки, натякаючи на літо, що вже скоро з’явиться на горизонті. Антон скривився.

Що цікаво, водія він ніколи не бачив. Адже інша шторка, продовгувата, завжди закриває його місце. І дзеркало переднє стоїть так зверху, що ніяк ти не побачиш, хто там за кермом. Лобове скло — теж чорнюще, тому й спереду нічого не видно. Інколи в світлий день лишень зап’ястя визирають крізь нього. Здається, чоловічі.

Ну й що? Байдуже. Дурня якась до голови лізе.

Молодий лаборант щільніше затягнув замок на своїй куртці, щоб холод не проникав досередини. Хоча, краплі поту не припиняли лоскотати йому лопатки ні на мить, вони повільно пробиралися до попереку. Ще з ночі.

Він знову шморгнув носом, пчихнув. Ще бракувало захворіти саме сьогодні…  

«Богдан» поволі набирав швидкість. Через хвилин двадцять він виїхав на головну дорогу, перелаштувався на іншу смугу. Зовсім трохи — і село Тихоплинне почнеться. Асфальтована дорога там розходиться на декілька шляхів, один з них, власне, веде прямо до старого агрохімічного комплексу.

Очі Антона не хотіли фокусуватися ні на чому по той бік товстого скла. Він все прокручував у голові діалог з Юрком. Чи, бува, не перевіряє його таким чином внутрішня служба безпеки? Питання без відповіді, але з великим ризиком.

— Та ні на що не вистачає, я тобі кажу, ціни ростуть, як ужалені! — скаржився колега та брався вже за другий келих темного пива. Антон випив теж, він поки підтримував цю бесіду ні про що. Стиснув губи. Домовилися вони зустрітися тут, у барі. Переховувалися наче шпигуни в старому кіно, навіть до бару зайшли в різний час. На голові в Юрка — дурнувата кепка з емблемою супергероя.

— Угу… Юр, добре. Давай цей цирк припинимо. Скажи, що ти хотів?

Юрко гмикнув:

— Хамло ти, Пересвіт. Тому й без друзів живеш.

— Ну так що?

Антон вирішив розкласти всі крапки над «і» та більше не тягнути. Вони з Юрком мало перетиналися на роботі, тому що Юрко — просто технік. Інженер з обладнання. Йому лишень недавно дали доступ до першого рівня, де зараз працює Антон. Не розмовляли колеги практично ніколи, навіть у їдальні. А тут Юрко сам знаходить його в анонімній соцмережі. Сам написує кілька днів поспіль. Вирахував, мовляв, по тому, що викладав у себе на сторінці Антон. Звичайно не від свого імені робив це Пересвіт. А хто в своєму розумі писатиме щось в інтернеті не анонімно?..

Далі Юрко пропонує випити у вихідний день. Антон відповідає сухо та зважує кожне надруковане слово.

— Друзів робота не дозволяє. В тебе хіба не так? — відповів йому Антон.

— Резонно. Ну-с…

Юрко зробив ще один великий ковток, закинув до рота жменю солоного арахісу. Сіпнулися його коричневі вуса. В барі — людно, чужий грубий сміх та балачки переливаються в телевізійне бубоніння з тихою музикою.

 — Але друзі ж потрібні в цьому житті. І на роботі їх треба мати!

— Товаришувати пропонуєш? Просто так? Ой, викладай давай, Юр. Викладай, що в тебе на думці. — Антон припідняв брови назустріч своїм рудим кучерям. Витріщився на співрозмовника та вже почав напружуватися. Не подобалася йому ця бесіда.

Тоді… чого взагалі він приперся на зустріч?

Цікавість. І ще дещо.

Офіціант приніс ще по одному келиху.

— Вліз ти в біду, ходиш, грошей в людей нишком просиш. І скажеш мені, що не треба друзів мати, так? Хто б виручити міг у скрутному становищі?

…От тому й приперся. Нутро підказувало Антону: розмова торкнеться теми грошей, так і вийшло. Він засопів.

— Ну склалася в мене ситуація життєва. Сімейна. Ну поговорив я з двома колегами, то це вже плітки на весь комплекс?

— Не на весь. Та це так, перешіптування в курилці… Антон, є можливість заробітку. Підіймеш так, що й мікрокредити свої позакриваєш, і з хати тебе не виженуть. Тема — реальна. Ну що ти так дивишся? Я не запропоную тобі людей мочити, чи наркоту продавати, не парся.