Допуск

Відважитися на цей крок було страшно, Антон довго зволікав. Мабуть, те довбане підняття квартплати підштовхнуло до остаточного рішення. І тиск колекторів.

Гроші в повоєнній Україні все більше нагадували воду, що текла крізь пальці. І ніяк не затримати її, хай і заробляв Антон дуже непогано. Мав повний соцпакет, безкоштовне харчування… Він навіть взяв у кредит сіру «шкоду октавію», що стало першим серйозним придбанням на новій роботі.

А що б Антон взагалі робив, якби не ця робота? Якби він залишився вдома із сім’єю?

Ні, не просто так Антон переїхав до Шевченка. В рідному провінційному Пруті адекватної праці для молодого біотехнолога не знайшлося. Антон, звичайно, не лінувався — просто не заробиш достатньо на місцевому фармзаводі чи в медичній лабораторії. Особливо якщо сам опікуєшся хворими батьками…

Службовий «Богдан» зупинився на парковці рівно о восьмій, як завжди. Антон ледь сіпнувся та відволікся від роздумів. Усе намагався заспокоїтися, картав себе за надмірну тривожність перед важливою справою.

Повільно відчинилися передні двері. Вікна автобуса затемнені. Із салону назустріч людям лине легкий холодок. Цікаво, службове авто все ж чимось обробляють? Запаху наче немає, але відчувається цілковита стерильність. Ні тобі фантика, ні недопалка якого на підлозі. В носі закрутило.

Хлопець хутко зайшов досередини і попрямував до вільного сидіння біля вікна. Всівся, зробив гучніше музику в навушниках; Антон знав, що розмов з колегами не буде. Ні з  Захаром, що кивнув йому ще на зупинці, ні з Лерою, яка розташувалася поруч. Вона працює на нульовому рівні. Важливе застереження: їм узагалі не можна спілкуватися поза роботою. Це одна з  умов, зазначених у документі, який хлопець підписав, ще коли влаштовувався до «Векторісу».

Але якщо подумати… Як і хто зможе проконтролювати такі моменти з комунікацією? Не дуже зрозуміло. Проте порушувати правила бажання не було.

Особливо враховуючи те, на що Антон уже наважився.

Автобус рушив. Оманливе березневе сонце проникало через важкі шторки, натякаючи на літо, що вже скоро з’явиться на горизонті. Антон скривився.

Що цікаво, водія він ніколи не бачив. Адже інша шторка, продовгувата, завжди закриває його місце. І переднє дзеркало прилаштоване таким чином, що не можна побачити, хто там за кермом. Лобове скло — теж чорнюще, тому й спереду нічого не видно. Інколи ясного дня лишень зап’ястки визирають. Здається, чоловічі.

Ну й що? Менше з тим. Якась дурня лізе до голови.

Молодий лаборант підтягнув замок на своїй куртці вище, щоб холод не проникав досередини. Хоча краплі поту й далі лоскотали йому лопатки, повільно скочуючись до попереку. Ще з ночі.

Він знову шморгнув носом, чхнув. Ще бракувало захворіти саме сьогодні…  

«Богдан» поволі набирав швидкість. Хвилин через двадцять він виїхав на трасу, перелаштувався на іншу смугу. Зовсім трохи — і почнеться село Тихоплинне. Асфальтована дорога там розходиться на декілька шляхів, один з яких, власне, веде прямо до  старого агрохімічного комплексу.

Антонові очі не хотіли фокусуватися ні на чому по той бік товстого скла. Він усе прокручував у голові діалог з Юрком. Чи, бува, не перевіряє його таким чином служба внутрішньої безпеки? Запитання без відповіді, але з великим ризиком.

— Та ні на що не вистачає, я тобі кажу, ціни ростуть, як скажені! — скаржився колега та брався вже за другий бокал темного пива. Антон випив теж, підтримуючи цю бесіду ні про що. Стиснув губи. Вони домовилися зустрітися тут, у барі. Поводилися, наче шпигуни в старому кіно, навіть до бару зайшли в різний час. На голові в Юрка — дурнувата кепка з емблемою супергероя.

— Угу… Юр, гаразд. Давай припинимо цей цирк. Скажи, що ти хотів?

Юрко гмикнув:

— Хамло ти, Пересвіте. Тому й друзів не маєш.

— Ну так що?

Антон, більше не зволікаючи, вирішив розставити всі крапки над «і». Вони з Юрком мало перетиналися на роботі, тому що Юрко — просто технік. Інженер з обладнання. Йому лишень недавно дали доступ до першого рівня, де зараз працює Антон. Колеги практично ніколи не розмовляли, навіть у їдальні. А тут Юрко сам знаходить його в анонімній соцмережі. Сам пише кілька днів поспіль. Вирахував, мовляв, по тому, що викладав у себе на сторінці Антон. Звичайно, Пересвіт робив це не від свого імені. А хто при здоровому глузді писатиме щось в інтернеті не анонімно?..

Потім Юрко пропонує зустрітися й випити у вихідний день. Антон відповідає сухо та зважує кожне надруковане слово.

— Друзів робота не дозволяє. В тебе хіба не так? — відповів йому Антон.

— Резонно. Ну…

Юрко зробив ще один великий ковток, укинув до рота жменю солоного арахісу. Його коричневі вуса сіпнулися. В барі — людно, гучний сміх та балачки лунають упереміш із телевізійним бубонінням і тихою музикою.

— Але друзі ж потрібні в цьому житті. І на роботі їх треба мати!

— Пропонуєш товаришувати? Просто так? Ой, викладай давай, Юр, що в тебе на думці. — Антон підвів брови під своїми рудими кучерями. Втупився у співрозмовника і вже почав напружуватися. Не подобалася йому ця бесіда.

Тоді… чого взагалі він приперся на зустріч?