Початок поглинання

Чоловік і жінка на цій фотографії не усміхаються. Чому ж так?

Я знову торкаюся скла та дерев’яної рамки. Протираю пил, вчергове роблю перестановку, яка нікому, крім мене, не потрібна. Фотографії тим і цікаві, що люди на них не старіють, стаючи частиною декору. Висить собі така світлина у передпокої чи вітальні, а на ній — людина. Навіки молода.

Мені цікаво, чи існувала між ними близькість на рівні емоційного обміну?

Часом я аналізую феномен близькості. Як її можна виміряти, наприклад, чи зафіксувати початок, межі?

Мислення ще нікому не допомогло по-справжньому систематизувати отриманий досвід — ось що я збагнув після довгих років вивчення чужих розумів. Автори інтелектуальних книжок вважають інакше.

Минають десятиріччя, а я відчуваю тугу, як і з самого початку. Вже давно немає на світі мого єдиного справжнього друга, за яким я й далі сумую, розмови з яким пам’ятаю.

У наш останній день до вікон квартири нарешті проникло сонце, небо очистилося від хмар. Я дивився на його блакить і розумів, що ми втратили один одного назавжди.

Спостерігав, як тіні від дерев миготять на обличчі мого друга.

Книжки, роздуми… Людина — це ж не книжка. Це живий субстрат, який здатен дати значно більшу глибину розуміння. Книгу легко спалити, не дуже важко забути. З людським ресурсом так не вийде.

Мені бракує друга. Через його втрату всередині мене давно відбувається омертвіння. Зовні, на тілі, цього некрозу не видно, але він є. Жодне сонце чи тепло не виправляють ситуації.

Обличчя друга застигло таким, яким воно було під час нашої останньої зустрічі. Як на фотографії, тільки тепер це всередині мене. Друг дивився відкрито, з цілковитим розумінням. Він усе збагнув? Це навряд чи. Цілковите розуміння недосяжне. Натомість я певен, що друг принаймні знайшов свою внутрішню правду. Опору. Сенс.

Мабуть, це і є близькість. Те, що ми встигли відчути, коли сприймали все таким, як воно є, без самовтішань чи ілюзій.

Близькість вимірюється ступенем руйнування всередині, коли від іншої особи залишається лише образ або набір речей. Ось і все.

Я обережно торкаюся спорядження свого друга, бо знаю, що у всьому цьому ще зберігається його часточка.

Мені все ще вчувається глухе стукотіння травневого дощу. Важкі краплі, жодного просвітку.

В якийсь момент злива закінчилася. Але чисте небо нічого не змінило.

Я залишився сам.

Я знаю, що зберігатиму речі друга та наш з ним зв’язок, скільки існуватиму.