Початок поглинання

Чоловік та жінка на цій фотографії не усміхаються. Чому ж так?

Знову я торкаюся скла та цієї дерев’яної рамки. Протираю пил, вчергове роблю перестановку, яка нікому крім мене не потрібна. Фотографії тим і цікаві, що людина не старіє, коли вона стає частиною декору. Висить у передпокої, чи у вітальні. Навіки молода.

Мені цікаво, чи існувала між ними близькість на рівні емоційного обміну?

Я, буває, аналізую феномен близькості. Як можна її виміряти, наприклад, чи зафіксувати початок, межі.

Мислення ще нікому не допомогло по-справжньому систематизувати отриманий досвід, ось, у чому я певен після довгих років вивчення чужих розумів. Автори інтелектуальних книжок вважають інакше.

Минають десятиріччя, а я все відчуваю тугу, як і з самого початку. Вже давно немає на світі мого єдиного справжнього друга, за яким я не припиняю сумувати, та розмови з яким я пам’ятаю.

У наш останній день до вікон квартири нарешті проникнуло сонце, небо очистилося від хмар. Я дивився догори та розумів, що ми втратили один одного назавжди.

Спостерігав, як тіні від дерев миготять на обличчі мого друга.

Книги, роздуми… Людина — це ж не книга. Це живий субстрат, який здатен дати значно більшу глибину, розуміння. Книгу легко спалити, не дуже важко забути. З людським ресурсом так не вийде.

Мені бракує друга. Через його втрату всередині мене давно відбувається омертвіння. На тілі цього некрозу не видно, але він є. Жодне сонце, чи зігрівання не виправляють ситуацію.

Обличчя друга застигло таким, яким воно було під час нашої останньої зустрічі. Як на фотографії, тільки тепер це всередині мене. Друг дивився відкрито та з повним розумінням всередині. Друг все збагнув? Це навряд. Повне розуміння недосяжне. Натомість я певен, що друг, принаймні, знайшов свою внутрішню правду. Опору. Сенс.

Мабуть, це і є близькість. Те, що ми встигли відчути, коли ми сприймали все, як воно є, без самовтішань, чи ілюзій.

Близькість вимірюється ступенем руйнування всередині, коли від іншої особи залишається лише образ або набір речей. Ось і все.

Я торкаюся спорядження свого друга з обережністю, бо знаю, що у всьому цьому ще зберігається його частинка.

Мені все ще чуються глухі удари травневого дощу. Важкі краплі, жодного просвітку.

В один момент і та негода закінчилася. Але чисте небо нічого не змінило.

Я залишився сам.

Я знаю, що оберігатиму речі друга та наш з ним зв’язок, скільки існуватиму.