- Насправді

Насправді

Квітень, а він замерзає. Неба тут немає. Лишень крони дерев і чорнота з усіх боків. Ліс копошиться і не рухається одночасно.

Олег не зважає на все це. Стопи розлітаються на шматочки, аж поки остаточно не втрачають чутливість. Вже давно — ні рук, ні ніг. І голова затерпає.

Це… вже Сектор?

Як давно Олег тікає та куди тримає напрям?

Двічі зупинявся, щоб виблювати. Від того, що пережив — страждав порожній ще з ранку шлунок.

Юра, мабуть, і далі б сподівався, що все це частина чужого розіграшу.

Хлопець розірвав футболку на собі та перебинтував тканиною ноги. Швидко з’їв кілька бутербродів, які ще нарізала Христя недавно. Перекусував зубами шмат сиру — і плакав.

Не вберіг. А вона — подбала.

Несправедливо. Боляче.

Телефон очікувано не давав жодних надій. Поза мережею, і все.

Перейшовши через крик, ридання, жахливий біль в ногах та чорноту навколо, Олег заспокоївся. Остаточно.

Кульгав мохом. Наступав на м’яке й зелене — а воно дихало. Кров Олега перемащувалась якимось секретом, схожим на гель для душу. Шматки тканини на стопах затверділи й погнулись, немов пластмаса.

Можна крокувати так до кінця своїх днів, і нікуди не вийти.

Можна в кінці вийти, але буде вже байдуже.

Бо пізно.

Не повернеш Христину, не врятуєш Яну. Юрка назад не збереш.

Олег сів на вологе. Коліна ходуном ходять, тіло настільки звикло, що його женуть вперед.

І ні, жодного свербіння на потилиці він не відчував. Ні присутності чужої не було, ні пострілів пневматики.

Переслідувачі не пішли слідом щоби що? Вполювати пізніше? Чи може Сектор сам прибере останнього живого учасника божевільної гри?

— Жесть, — тільки що й зміг сказати Олег після декількох годин блукання у напівтьмі.

Додати нічого.

Якусь коротку мить Олег вагався виходити на людський голос. Однак зрештою… Як тут зупинитися, якщо ноги самі несуть. Встигай тільки дихати.

— Стій, хто йде! СТОЯТИ!

Щоб виконати наказ, Олегу довелося увійти прямо в дерево. Тверда плоть, що пульсує, стримала тіло. І закривавлені ноги нарешті стали.

Голос солдата — незнайомий.

— До-по-мо-жіть, — тихо тягне Олег.

Провалюється знесилено прямо в кущі, що й відділяють ліс від стежини, де стоїть блокпост.

Одразу хвиля тепла накриває хлопця, і від цього він ледь не втрачає свідомість.

Мокрий холод — позаду.

Солдати його ретельно обшукали, а потім привели до тями. Умили обличчя.

Вони обробили рани на ногах якимось спреями. Багато розпитували. Дивна річ, Олег наче відповідав, а сказане навіть не затримувалось у голові. Утікало відразу, тому що страшно. До жаху ненормально.

Чоловік із капітанськими погонами кивнув та вийшов із каптерки, де зараз сидів Олег. А перед цим сказав прокуреним кашлем:

— Ви це все запишіть, пане Олеже. От як ви розповіли — пишіть. А я скоро повернуся.

На столі — твердий блокнот, декілька олівців. Ластик. Металева лампа.

І віконце перед хлопцем. Сильно схоже на те, що було в казармі. А чим схоже? Видом. Він майже однаковий; поле переходить у лісок…

Ще один укол у м’яз, який завжди зайнятий перепомповуванням крові.

Ні, він не міг вийти туди ж. Це… Стільки годин пройшло. І солдати інші. Блокпост відрізняється.

А хіба навколо військової частини лишень один блокпост може стояти? Частина військова — та ж. Але бік інший.

Люди одинакові.

Насправді він дійсно міг повернутися назад. Капітан цей вислухав його, мужики в формі наче як подбали. Рани обробили...

А далі що? Доб’ють, чи придумають нову збочену гру?

Скільки таких, як вони з друзями, гинуть у цих місцях? Скільки історій в інтернеті — правда? Що таке — цей Сектор? Та чи може він бути небезпечніше, ніж озброєні люди, що хочуть убити тебе заради розваги?

Навіть не замислюючись, Олег перегорнув кілька порожніх сторінок у блокноті. Не зовсім то й новий. Кутики обдерті. Погнуті…

А ближче до кінця хтось чорною ручкою намалював тваринку. Щось схоже на кабана… або на вепра?

Забави солдатів, що нудьгували в каптерці? Можливо.

Все можливо, насправді.

Тьох.

А от тепер почав виділятися адреналін. Легені самі намагалися заштовхнути в себе як можна більше сухого повітря. Швидше, швидше, швидше.

Обличчя ті ж самі, тільки форма інша?

Тьох-тьох.

Так?

Розганяється серце та болить душа. За Юру, за дівчат. І за себе самого.

За юність.

За обман.

Хлопець оглядає стіл, і нічого путнього на ньому не бачить. Лишень олівець. Заструганий до неймовірної гостроти, графіт як голка.

Десь всередині пустих приміщень лунають кроки. Більше, значно більше ніж одна людина йде.

Олег стискає олівець так, що тремтить стіл. Дзвенить шибка, через яку на хлопця дивиться Сектор.

Стискає олівець як ніж. Кожен м'яз на могутньому тілі напружується. Щелепи ввалюються до шуму в вухах. А очі нарешті відлипають від вікна й перемикаються на облуплені двері.

І очікують тепер.

Він колотиме. Різатиме. Хто б не увійшов. Рідна мати, чи Бог.

Юність залишилася у Секторі. Тепер є тільки сіра голка.

Більше ніхто не принесе йому біль. Ніхто й ніколи.

Він вдарить першим.