- Епілог

Епілог

Незважаючи на гіркі втрати й кризу, група Олександра Венца вижила. «Векторіс» продовжив відправляти своїх моторошних помічників на місце полеглих професіоналів. А ще вони почали надавати значно більше серйозного спорядження. Що було натяком на розширення зони впливу.

Також Венц разом із Пасічняком почали класифікувати усі відомі небезпеки Сектору, з якими зустрічалися вони й інші члени групи. Все — живе і неживе, наче мирне, і те, що обов’язково нападе на людину.

Список швидко ріс. Багато чого розповіли самі спонсори. Венцу тепер здавалося, що ті знають про аномальну зону значно більше, ніж показують.

Якось Пасічняк вносив дані про чергову небезпеку — предмети, що раптом набували голосів та кликали до себе. І згадав він, як до них з Венцом прийшов Віктор Черних. З лялькою своєю. Давно ж це було…

Важко було Віті розірвати той зв’язок — але вийшло. Від ляльки Черних сам позбувся, відніс кудись. Та й на людину знову став схожий.

— Друже, а у мене таке питання, — почав Пасічняк, піднявши догори вже досить товстий зошит. — Ти пам’ятаєш, в якому стані до нас ще тоді Черних прийшов? З лялькою?

Олександр замислився. Відповів аж через секунд п’ять:

— Розгублений тоді був… Наче як… А що?

— А тобі не здається зараз, що виродок з туману чимось був схожий на Віктора?

— Та чорт його знає. А ти на паразита того натякаєш?

— Так. Євген цей міг бути зараженим. Зараз воно згадується. Якось виходив відлити вночі. Коли він був. Частенько встаю, сам знаєш. І цей не спав, в окулярах. Здалося мені, що балакав сам до себе.

— Так а чого не розказав відразу ж?

— Та міг і сплутати… А тепер пишу про голоси… різні. І згадується мені…

Венц почесав носа.

— Старий ти вже — от і пам’ять підмішує всіляке. Ну то якщо це все дійсно так, то тирдець тому Євгену, мабуть, прийшов.

— Може, ти й правий, Саша, — втомлено видихнув Пасічняк. — Пам’ять взагалі… Така штука. Підводити любить. Я інколи взагалі вже не впевнений, що було, а що наснилось. Відтоді як я тут.

— І не кажи. Минається все. Сектор — жере мізки. Це ми з тобою відчуваємо. Молодняк — ще поки не дуже. Ех. Земля пухом Віктору, коротше, і всім іншим нашим…

— Земля… Якби ж то землею все закінчувалось у Секторі… О, Господи…

Крекчучи, Пасічняк повернувся до зошита. Перечитав ще раз, що написав. А потім невпевнено додав речення:

«Ймовірно, поїдає особистість носія».