- Через плоть

Через плоть

Прокинувся від того, що добряче замерз. Все те ж бліде світло, та ж лялька сидить. Той же день. Від нього не допомогла сховатися ні буржуйка, ні цілком тепла куртка.

Розімнув руки, шию, розпалив пічку знову, перекусив.

Лізти до хати, де я бачив гвинтівку, не став. Лялька відмітила, що дім той — «зіпсований». Тому досліджувати село я почав з оселі навпроти.

Ключі Максима не знадобилися ні тепер, ні пізніше, бо двері всюди були то з петель зняті, то проламані.

Зовні — проста хатинка. Зате всередині — кишківник. Терпкий запах калу.

Крупні шкіряні труби на стелі. Старі меблі, кишки на стінах. Тремтять, з них капає щось густе. Ведуть кишки кудись в підлогу, паркет внизу покритий тріщинами.

— Пропаща хата, вимітайся, — велить лялька, і я слухаюсь.

Наступного разу вона подає голос, коли я йду попри будинок, перевернутий догори ногами. Без жодного бажання я спершу заглянув до кривих вікон… І нічого не побачив. Темінь.

— Нам точно туди треба? — Без надії запитую я.

— Там труп. Цінна інформація. Обшукай.

— Ага…

Я підняв маленький камінь та легко кинув у чорний провал. Гострий уламок розчинився в нікуди. Жодного звуку.

Важкі дубові двері — роздерті на кілька рівних частин. Проходжу повз.

А от зсередини вікна проглядаються добре, без пітьми. В хаті повний гармидер, видертий кахель на кухні та у ванній лежить. Повиривані розетки в стінах, з яких стирчать дроти й жмути чорного волосся… І все це — верх дном.

Не зважати, не мислити. Це хвороба. Інфекція Землі.

Тіло розчавлене під холодильником. Науковий костюм виглядає з-під металевих дверцят. Це з якою силою треба було тиснути, щоб розчавити до смерті?...

А біля залишків — сліди нігтів на дерев’яній підлозі. Він хотів вивільнитись, отже, дряпав так, що розірвав рукавички свого навороченого костюма. Кров запеклася на пальцях. Нею ж були вимазані дошки підлоги.

Шпалери в кімнаті розписані гострим:

«ТУТ!!!!!!!!!»
«Я ТУУТ!!!!!!!»
«ТУТУТТУТУТУТУТТУТУТ!!!!!!»

Одне і те ж. Глибше, довше. Немов порізи, зверху і донизу.

Серед особистих речей на підлозі знаходжу клапоть старої газети. На ньому — текст олівцем. Напружую зір і читаю:

«антон вітя кинули Суки Вилізли! А я тут ПРОКЛЯТІ!!!!! ЗА ВІКНОМ ходять старий і молодий. Мєсні. КРИЧУ КРИЧУ а не бачать. Я ТУТ! Я ТУТЯТУТЯ! Я ТУТ!!! АААААААУУУУ не можу вийти!
ВЕНЦ! ПЕДЕРАСТ! Запис для тебе ти КІНЧЕНИЙ. БУДЬ ПРОКЛЯТ!!!!!»

— Так-с… Ну інших тіл ми поки не бачили, — зазначаю я. — Тільки цей.

— Оглянь.

— Та не треба…

— Обшукай, Женя! — Голос ляльки дзвенить металом.

Зітхаю. Кладу обріз на підлогу, а сам підіймаю холодильник з розплющеного тіла. Дається легко. Порожня ще радянська техніка перевалюється на бік.

Під холодильником — криваве тісто. Кістки перемішані з тканиною та брудом, гострі дошки пролізають через роздроблений череп. Все це не просто розчавлене, а втиснуте в землю під уламками підлоги.

Скрививши обличчя, я проводжу рукою по тканині, там, де колись були кишені. Однак швидко розумію, що нічого вцілілого тут і бути не може.

— Нічого.

— Ці двоє, що кинули його. Про них не говориться в посланні Макса. Значить, прийдешні. Цікаво. Продовжуємо пошуки.

Так ми обійшли ще будинків п’ять, а далі лялька заявила, що до інших осель наближатися не треба. Залишилися гнізда і балакучка. Чиї саме гнізда, я не уточнював. Одразу згадав павука, насадженого на палю.

— Через волошки і ліс вони вийти не могли.

— Я ж перейшов.

— Бо тебе я тягнула. Не лести собі.

— Так може й їм щось… хтось допоміг.

— Навряд. В протилежний бік давай. Де ця вулиця закінчується…

На краю села — хати у людській шкірі. Крутяться нервово, дихають. З-під ґрунту випирають ребра. Земля тріскається — між хатами натягнуті судини й капіляри.

— Дивись під ноги! — кричить лялька, коли я випадково чавлю щось м’ясисте й м’яке.

Будинки відразу зашипіли, запульсували кров’ю.

Далі стежина перетворювалась у переплетення синіх вен, тому я пішов шукати інший шлях.

Трохи повернувши в бік, вийшов до дороги. Вірніше, до її залишків. Макс писав у своєму посланні, що дорога — небезпечна. Від асфальту залишилися тільки шматки, тепер через вулицю проростав хребет із великими гострими шипами зверху. Кілька метрів висотою, вони утворюють щільний гострий ліс. А ще — серед цього лісу я розгледів людське тіло в науковому костюмі.

— Все, прийшли, походу.

— Не скигли.

— А як мені пролізти тут, по-твоєму? Що значить «не скигли»?

— Є спосіб. Повинен спрацювати.

— Ну?

— Плоть не реагуватиме на мертве. Второпав?

— То мені що, убити себе?

— Дурень! Тобі потрібні рештки. Вкрити себе повністю рештками — і пройдеш.

— Та ти з глузду з’їхала вже цілком!

— Ну тоді калачиком згорнися і здохни у засраному спальнику! Дорога нам закрита! Позаду — ліс і волошки, відкинешся там! Ти вийти хочеш з села, чи ні?!

— Я…

— Так або ні, Женя!

— Хочу! Але…

— Закрийся тоді! У нас нема часу шукати інші дороги! Якщо хочеш вийти, хочеш бабок заробити та ще пожити — то вперед! Мужиком будь!

— Плоть я тобі де візьму, а?! Того розплющеного з хати витягну? Давай, може, ти щось зроби сама, якщо така розумна!

— Добре, — несподівано легко погоджується лялька. — Поістериш, ручки позаламуєш — ще сам до мене заговориш. Реви тут далі.

І лялька замовкла. Цього разу — надовго.

Я ще трохи тинявся біля шипів, торкався їх знайденою палицею. Земля під ногами одразу тремтіла, наче я чіпав голий нерв.

Не пройду. Ніяк. Той труп — цьому доказ.

Повернувся до будинків у шкірі — ті відразу розвернулися вікнами до мене. Звук — наче шию скручують. Вулицею Центральною відразу потекла кров, ціла ріка. Як трубу прорвало…