4. Тигр та звірята

Тигр та звірята

Сержант Павел голосно лічив, а студенти — тікали. Вони вже не бачили, як позаду відчинилися дверцята мікроавтобуса і як звідти вийшло троє. Ніколи було думати, чи дивуватися з того, наскільки все навколо схоже на театр абсурду.

Ніколи обговорювати те, що відбувається. Ніколи переводити подих. 

Жорстка підошва дорослих людей треться об бетон. Чоловічий бас наспівує щось дурне з музичних чартів. Рутина, перемішана із присмаком цікавої пригоди.

Білявий солдат приймає від гостей маску тигра. Натягує на плечі світло-зелений плащ. Давно хотів спробувати себе у цій ролі, тим паче спонсори дали добро. Інші солдати, мабуть, заздрять. Їм-то жодних розваг найближчим часом «не світить».

Буденність в казармі — страшенно прісна, інколи просто хочеться здохнути від туги та стресу. Однак сержант Павел не був тим, хто ось так просто вмре. Він завше спробує для себе вигоду отримати з ситуації. А вже потім — все інше...

І чому б до легких грошей не додати трохи адреналінчику?..

Христя зойкнула та ледь не впала, коли вони забігли до твердого колючого лісу. Олег підхопив дівчину. Не відставав від Юри з Яною. Щось абсурдне кричала Яна, поки зовсім не втратила сили.

— Позатикайтеся! Дихання! Бережіть! — голосно хрипів Олег, оминаючи дерево, десь два метри завширшки. Із шипами та голе, наче всю кору з нього хтось віддер. Або ж вигриз.

Христя — тендітна, маленька. Але руки довго не витримують її. М’язи забиваються. Шия болить. Олег зупиняється та оглядає дівчину. Та втискається нігтями йому в шкіру через мокру від поту футболку.

Тільки вперед; це дарує ілюзію того, що вони точно не заблукають.

Кожен кущ роздирає шкіру. Дряпає, залишаючи на студентах червоні відмітки. Наче маркери для мисливців, що насправді зовсім не відстають.

Дівчата геть занемогли біля купи здоровенних каменів, вкритих мохом. Квадратних. Стоять собі посеред лісу. Як піраміда. Або — саркофаг.

І що воно тут робить?

Юра проливає половину пляшки з водою на землю. Христя плаче. У Яни нога нижче коліна набрякла. Укус, слід двох ікол. Червона цятка, звідки кров ніяк не перестає литися. Біляві локони тремтять.

А Олег дістає пневматику зі свого рюкзака. Ніколи не стріляв, навіть не тримав у руках зброю. Хіба що — іграшкову в дитинстві. 

Дивний стан: ні страху, ні хвилювання. Все як у похміллі. І руки, руки німіють. От, що найгірше. Власні пальці здаються важкими, ніби хтось їх облив рідким металом.

— Може, дурний жарт. Прикол. Ну. Прикол. Та що ж таке. А. Ну прикол. А ми… повелися. Побігли!

Обличчя Юри — як простирадло у потязі. Біле. Вуха ж — черешні. Хоче собі все пояснити. А нога Яни — ще більша. Шкіра натягнулася, хоче луснути.

В рюкзаку кожного — гумова фігурка. Олень, кабанчик, якась козуля, чи то лань. Білка.

Запаси їжі та води не чіпали. Тільки похідні ножі забрали солдати, а також змінний одяг студентів. А ще — вони додали папірці. Різноколірні квадрати, вирвані з блокнотика. Каліграфічним почерком хтось писав на них:

«Білочка Христинка»

«Кізочка Яночка»

«Олень Юрій»

«Вепр Олег»

На кожному аркуші — каракулі. Малюнки, наче рукою дитини зроблені. І якщо примітивні «вепр» та «олень» були «розчленовані» грубими лініями — то в картинках, присвячених дівчатам, вгадувався інший підтекст. Червоні стрілки маркера вели до мордочок тварин та туди, де повинні знаходитися статеві органи. Поряд — маленькі сердечка червоного кольору.

Ці ненормальні зображення стали жахливою знахідкою. Тому що малював їх не Сектор, не монстри з чужих історій. А люди.

— Треба нам вибиратися. Встаєм і йдем далі, — каже Олег та підіймається. Заряджає пістолета, як у кіно бачив. Вийшло погано, подряпав ребро долоні. Ех, чому ж він не відслужив, як хотів того покійний батько? Так би й умів зараз щось…

— К-куди? Олежка, у Яни нога… Я сама не можу більше бігти.

— Вони за нами слідом! Не вкурили ще!?

Чи то на себе юнак злився, за те, що все це зараз відбувається. Чи на інших, бо скиглять.

— Ну жарт же, жарт же! Просто погнали з нас. Ну? Ви чого?

В очах Юри більше жодного сенсу. Краще б він мовчав, краще б просто стулив рота, крокував вперед. Інакше він, Олег, зараз як дасть!..

Думка Олега раптом перетворилась на реальність. Жахливу та різку. Юрко справді замовк.

Пах!

Десь із кущів. Як тут напрям визначиш?

Хлопець задрижав. Похилився й упав. А руки — в боки. Наче він і досі не зрозумів, що відбувається. І все дивується. Хоче, щоб хтось переконав його: все навколо — просто вистава.

Кров коханого бризнула на білі кучері, що продовжували тремтіти.

Одночасно з тим, як дівчата закричали — Олег відчув, що його кольнуло у серці.

Так вони вбили «оленя».