3. Шанси

Шанси

— Наші гості вже прибули.

Білявий прийшов згодом. Цього разу — в супроводі інших озброєних людей. Студентів вивели з казарми, провели за шлагбаум. Зупинилися біля лісу.

Цвіркуни тріскотять у нерухомій траві. Стоїть вона, як скло, вітер не колихає її. Жодного життя довкола. 

Олегові здалося, що його рюкзак став трохи важчим, ніж був.

— А які гості? З нами ще хтось хіба буде? Що це за херня, ми так не домовлялися! — почала обурюватися Христя. Її жорстке коротке волосся відстовбурчилося від напруги.

— Справді, які гості? Камон, ми заплатили стільки не для того, щоб ще з кимось тусуватися, — додав Олег та звів тонкі вищипані брови.

Хотілося виглядати грізно та впевнено. А не вдавалося. Декілька похмурих чоловіків оточили студентів. Сержант Павел награно зітхнув:

— Ех, забув правила пояснити. Отже, народ. Звідси ви так просто не вийдете. Тільки якщо протримаєтеся наступні… дві доби, так? У вас — фора. Рівно шістдесят хвилин, щоб сховатися у лісі. Далі грати починають гості. Шукатимуть вас. Переховуєтеся, залишаєтесь цілі — через дві доби сюди приходите, і даю слово, випускаємо до зовнішнього світу. Правила прості, ми трішки додали корисних речей до вашого вантажу. Знайдете. Питання є? Уточнення?

— Я… Яке п-полювання? Хто? Ви тут… Що?

— Ну, Олеже, це правила гри. Ви стали учасниками. Хотіли ж нерви полоскотати, га? — сержант Павел навів вказівний палець на широкоплечого хлопця. — Хотіли, я знаю.

Обидва мужики, що стояли біля Павела, підняли автомати. Дуло — в груди. Студенти на прицілі. Юрко не дихає. Христя вирячила очі, а Яна — прикусила губи. Тільки Олег в обличчі не змінивсь. Пальці лишень відчувати перестав.

— Розжовую один раз. Отже. Ховаєтеся у лісі, робіть, що хочете, але так, щоб вас не знайшли. По сліду відправиться четверо. Для симетрії. Спорядження таке ж, як у вас. Так-с. Місцевості вони не знають. І я не знаю. Ну, майже. Але й у мене тільки пневматика буде. Тому — все чесно. Інші гості озброєні мисливськими гвинтівками. По одній кулі у кожного. І у вас, молодь, теж по одній кулі. В рюкзаці — пістолети. Пневматика. Цілком справедливо. Шанси — присутні.

Тремтить червоний Юрко. Почав щось говорити про права та обов’язки. Про конституцію. У відповідь чужий автомат притиснувся йому до лоба, і студент замовк.

Чорний метал і кістка.

Посмішка словацького сержанта й тремтіння губ Яни. Олег ще не панікує. Прораховує можливості.

Все погано.

— Чому? — тільки що й може запитати хлопець.

— Щоб цікаво було, — легко знаходить відповідь словацький вояка. — А ви… хочете відмовитися від гри?

Студенти мовчать. Нічого відповісти, бо зрозуміло, що у запитанні білявого — підступ.

Конверт із купюрами обтяжує кишеню сорочки Миколи. Він знав, що робить, коли привіз сюди цих дітлахів.

Поскрипує іржею блокпост.

До шлагбаума під'їжджає чорний мікроавтобус із затонованими вікнами. Завмер. Темний, як смерть. Жодного відблиску. Всередині — люди. Збуджені й азартні. Достатньо заможні та владні, щоб придумати собі незвичне хобі.

— Не треба, — ледь чутно шепоче Яна.

Рожевий навушник повис. Випав із її вуха. Пісня ще грає — але дівчина не чує.

Автомат тисне сильніше.

— Ось тобі, солоденька, і твоїй подружці… Рекомендую ховатися дуже. Дуже. Дуже ретельно.

Сержант Павел оголює жовті зуби.

Так розпочалося полювання.