2. Юність

Юність

— Так, леді та джентльмени. Мене звуть Павел. Я поясню вам правила гри. Що тут, куди і як. Бачу, ви вже переодягнулися?

Білявий у військовій формі підняв ліву брову. Хитрі очі зупинилися на Христі. А Олег замислився. Чому цей тип передав Миколі гроші? За що?

Як тільки чоловік на «Шістці» привіз їх сюди — одразу усамітнився із цим молодиком збоку від шлагбаума, поки інші люди в формі похмуро оглядали їх, як контрабанду. Від військового Микола отримав конверт.

Хіба не навпаки мало б бути?

— Ага, ми вже переодягнулись. А ви — не з наших? — вирішив підтримати бесіду Олег, хоча цей тип з погонами сержанта чомусь викликав відторгнення.

— Словаччина. Давно тут. А ви звідки до нас такі гарні приїхали?

— Зі Львова вони, зі Львова. Ну давай, приймай, а я полетів. Ага? Все добре? — уточнив Микола, підійшовши до компанії.

Військовий неспішно кивнув. Та якось дивно протягнув:

— Угуу... Все чудово, далі ми самі.

Фіолетове авто покинуло блокпост. Сержант покусував травинку. Похрускували на вітру старі металеві конструкції, що ще з радянських часів трималися виключно на волі Господа. Трохи далі — військова частина. Нікого не видно, окрім самотньої постаті в піксельній формі.

— Давайте поки за мною, треба зачекати пів години. І тоді почнем.

Словак провів туристів до старої обшарпаної будівлі із мокрими стінами. Казарма, мабуть. Повітря всередині гниле, пахне давно зіпсутими продуктами й сміттям. На стінах — вицвілі плакати, пожовклі бланки в рамках із потрісканого скла.

Олег, коли був малим, бачив схоже. Тато брав його до військової частини, де служив.

— Так, давайте познайомимося. Тебе як звати? — запитав Павел, звертаючись до дівчини Юрка.

— Яна.

— Гарне ім’я, м’якеньке, — сержант зі Словаччини вклонився перед дівчиною та відразу перевів погляд на Христю.

— А я Христя.

— Яна і Христина. Які хороші у вас дівчатка, га, хлопці? Не боїтеся? Що вкрадуть?

Яна знітилась та трішки почервоніла. Викликала легкий удар ревнощів у Юрка. Втім, хлопець цього не показав. Як і завжди — приховав емоцію.

— Так це хай вони нас бояться. Ми теж не цукрові, — Олег засміявся.

А от сержант ніяк не відреагував. Обличчя серйозне, а в голосі — фальш.

— Вірю. А ти…

— Олег я, а це — Юра, — мускулистий хлопець кивнув на Юрка.

Сержант вивчав поглядом студентів.

— Ага. Ну і гарно є! Готові до пригод?

— Юність та відвага! Завжди готові!, — філософськи відповіла Яна, активістка та колишня староста своєї групи.

— Прекрасно! Отже, всі гарно проведуть час, — сержант зі Словаччини плеснув у долоні. — А тепер прошу мені на огляд передати ваші рюкзачки.

— Це… Нащо? — перепитав Олег, але рюкзак все ж почав стягувати.

Нічого такого вони й не привезли з собою. Тільки запас продуктів на кілька днів, воду, змінний одяг… Намет та все інше обіцяв їм забезпечити Микола вже на місці.

— Для порядку. Не забувайте, що ми з вами знаходимося на території режимного об’єкта, вважайте, що вже у Секторі. Тому… Мусимо бути певні, що ви жодних проблем нікому не принесете. Добре?

Їх вантаж повернули через хвилин десять. Приніс рюкзаки вже не Павел, а інший солдат. Помітно старший та давно небритий, скоріш за все теж іноземець. Він мовчки поскладав рюкзаки на холодну підлогу під ноги студентам. Додав тільки, вже коли розвернувся, ледь приховуючи акцент:

— Поки не відкривайте. Потім. Вам пояснять.

Олег продовжував жартувати, хоча вже тоді щось у ньому закричало вперше: «Забирайся звідси, поки можеш!»

Яна запхала до вух рожеві навушники.

Христя грайливо тикнула кулачком могутні груди Олега.

Юра засопів. У прочинене віконечко глянув. За ним — відкрите поле й узлісся. Кошмар вже вирячився звідти на студентів, хоча вони цього поки не помітили.