11. Зустріч двох

Зустріч двох

«Векторіс» пробився крізь мертвий ефір аж через довгі сорок вісім годин. Нову партію з припасами та спорядженням Венц очікував наступного вівторка, як вони й пообіцяли. Це підняло настрій.

Також він сказав їм про Євгена. Зацікавилися. Пасічняк бесідував з новачком довго й вкрадливо, як тільки він уміє. Але той ніяк не міг оговтатися. Все одне й те саме: Київ, інститут, дослідження, Чахлик, Сектор… Ні імен, ні конкретики. Навіть пояснити не здатен, як до Сонечка дійшов через стільки кілометрів. Ще й про Америку якусь дурню плів... Венц уже навіть не дослухався. Надто довго шок не проходив у цього молодця.

Однак Євген не був безпомічним. Він не сидів на задниці рівно, розумів, мабуть, що ніхто його просто так не годуватиме. Тому допомагав хлопцям. Без жодних прохань відремонтував поламану рацію Янчицького. Та й взагалі, на техніку поглядав блискучими очима. А що, якщо ще корисним встигне побути?

Бійці продовжували дивитися з-під лоба, але коли Євген за допомогою паяльника «оживив» навушник Дреймана — ситуація трохи змінилася. Давно техніків рукастих не було в команді. Останній — Яворський, що у Сонечку згинув.

Час від часу Євген усамітнювався, наскільки це було можливо у відкритому просторі без стін. Хлопець бесідував сам із собою. Це запримітив Черних, але ділитися спостереженнями не поспішав.

Він дивився крізь шпарину в дошках пізно ввечері, коли повернувся з рейду. Дивився, як очкарик ховає щось до рюкзака. Очі вирячив та шепоче… Коротко говорить. Чітко. Наче спір веде. Чи доводить щось.

— Венц, дай мені новачка сьогодні в патруль, — запропонував Черних наступного дня.

Венц якраз проводив ревізію припасів.

— Кривцун з тобою йде. Можеш попресувати його наостанок.

— Євгена давай. Маю думки певні. Знаю, як розбалакати його.

— Давно в психологи подався?

— Як з мами виліз. Кажу — цікаву інфу витягну. Спробую, принаймні.

— Про що? — стомлений погляд Венца на мить засяяв цікавістю.

— Якщо це те, що думаю — зіб’єш з «Векторісу» дохріна баксів.

— Ну роби, — трохи байдуже відмахнувся той. — Але я тебе прошу… Щоб ніякої херні. І так уже — во!

Чоловік провів долонею по шиї. Черних кивнув.

Віктор підійшов до Євгена, коли той вичищував свій обріз. Вже вчетверте. Дійсно — псих.

— Ей, Женьок. Ми на патрулі сьогодні. Бери обріз і пішли. Готовий?

— А? Та-так. Так.

Очкарик рухався бадьоро. Якщо головою він ще не прокинувся, то тіло його цілком до реалій Сектору адаптувалося.

А надворі нарешті почало сутеніти — це означало, що безмежний день скоро закінчиться, і на Сектор спуститься реальна ніч. Та й туман вже не стояв так високо…

Чоловіки підійшли майже до межі. Туди, куди Черних точно не збирався більше ступати. Як мінімум — без серйозного супроводу.

— Слухай, Женьок, — тихо почав Віктор, обернувшись до молодого, коли вони зупинилися біля давно зігнилого легковика. — Я знаю, що у тебе є… скажімо так, унікальний предмет. З яким ти розмовляєш. Вгадав?

Євген насупився та озирнувся. Наче голос чийсь почув.

— Правильно ж?

— Н-ну?

— А я колись теж мав схожу річ. Бачу, що негаразд із тобою. Пам’ять, мислення підводять… Так?

Женя повільно кивнув. А руки стиснули обріз сильніше. Непомітно.

— Розкажи. Я перекурю поки…

Віктор дістав цигарку. Блиснув вогник. Черних намагався виглядати спокійно, але всередині нього вирував ураган.

— Ляльку я знайшов. Вона говорить. Підказує. І хоче… хоче…

— Лялька, кажеш? — він випустив дим із ніздрів. — Віддай краще її. Це… паразит. Ти підхопив паразита, який розколює свідомість. Психіку вбиває. Я знаю, про що кажу… Якщо ти далі продовжиш з нею ходити — то погано закінчиш.

— Вона жива. Вона говорить. Рятує.

— Ні. Можливо, навіть зараз воно стверджує протилежне… Хм. Слухай, я коли прийшов до Венца — трохи на тебе був схожий. Ледь зв’язок розірвав з цією твар’ю. Попроси Венца — він не відмовить. Я за тебе шепну.

— Розірвати зв’язок?

— Так. Це реально. І мізки можна на старі рейки поставити. Через чотири дні караван приїде. У зовнішній світ відправишся. З цілою головою… Якщо погодишся на процедуру. Що скажеш, Женьок?

Віктор затягнувся ще раз. Він заглянув у очі Євгену — і раптом зрозумів, що припустився помилки. Щось сказав не те. Або зробив.

Надто розслабився та чомусь сам себе переконав у тому, що очкарик зрозуміє усю глибину ситуації, куди вліз...

Женя стояв нерухомо. Пальцями тиснув на сталь так, що та майже скрипіла.

— Ей, Женьок. Ти ще зі мною? Ти чуєш?..

* * *

— В рюкзаку мене й тримай. Правильно. Ці два не помітили — і іншим не треба. Природно поводься. Ми близько. Ясно, мій розумничку?

Вона ховається. Я говорю з новими людьми. Не пам’ятаю. Слиз у голові. Я — Євген. У церкві. Їм. Сплю.

Віктор Черних тут. Маю щось йому сказати. Передати. Зробити. Вночі лялька говорить.

— Він тут. Женечко, ти повинен убити цього чоловіка.

— М?

— Тихо! Чого мичиш? Побудиш усіх. Женя, убий Черних. Підбери момент. Проломи голову. Мене прикладеш.

— Ч-ч-чого?

— Черних покинув мене колись. Зрадив. Відвернувся! А я йому вірна була. Допомагала, як тобі. А він мене — викинув. Ти хоч знаєш, скільки я пролежала в тому будинку?

Я сприймаю, що каже. Розумію, але не збираю до купи.

— А знаєш, як воно, коли від тебе відвертають погляд?

Я знаю. Не пам’ятаю. Але знаю. Через скло машини. Дивиться. Більше не любить.

Я розумію.

Тіло слухається добре. Краще, ніж я сам себе. Багато їм. Краще бачу без окулярів. М’язи більші. Сухожилля міцніші. Подобається. Чищу обріз. Готуюсь.

— Про бабки я не забула. У нього на шиї флешка. Як амулет носить. Там паролі всі. Дані. У тебе мозок ціліший, ніж ти думаєш, Женечко. До компа як дістанешся — сам розберешся, що робити.