10. Коло

Коло

Група Олександра Венца протрималась довго, але вже тріщала по швах. Хлопці добре спрацювались між собою, змогли перетворити стару церкву на повноцінний прихисток. Вже кілька місяців займалися тим, на що охочих давно не було. Досліджували Сектор у польових умовах.

Коли Черних повернувся сам, та ще й ледь живий — Венц спохмурнів. Яворський та Аугустинавічюте загинули. Ще й планшет з даними було втрачено. І що тепер замовникам показувати?

— Нахер це Сонечко, Венц. Сам теж іди нахер, я більше за межі нашого Кола не вийду.

— Вітя, заспокойся. Розумію, що ти пережив. Нам усім тут не солодко. Три дні без польових робіт…

— П’ять днів.

— Добре, — згладив ситуацію Венц. — Відпочивай п’ять днів. Що каже Пасічняк?

— Жити буду, — буркнув Віктор Черних та підняв перебинтовані руки. — Нє, старий, я серйозно кажу. Це село нам не треба. Паршива місцина.

— Зовсім жесть? — просто спитав Венц.

— Так.

Раз на тиждень група отримувала припаси та спорядження від спонсорів. Представники корпорації «Векторіс» знайшли можливість передавати і їжу, і набої. Хоча в нинішніх умовах повної ізоляції Сектору це видавалось чимось неможливим.

Група втратила багатьох людей. Склад — трохи оновили. Кожен новий клаптик Сектору, який досліджували, коштував крові й здоров’я.

Олександр Венц стояв на своєму: відступати не можна! Поки є час — Сектор треба зрозуміти. Збагнути закони його існування та пристосуватися. І це велике щастя, що «Векторіс» взяв його на роботу, витягнув із забуття та дав нагоду знову керувати людьми. Після його-то пригод…

Команда Венца діставала зразки аномальних порід для спонсорів. Передавали все у спеціальних контейнерах. Зазвичай це були або представники місцевої флори й фауни, зовсім дрібні експонати, або шматки підземної плоті. Черних якось додумався колоти у м’ясо анальгетик — тільки після цього різати. Тоді Сектор не агресував, а матеріал для досліджень отримувався легше.

До чужинців група ставилася обережно. Так, після повернення Черних ще й місяця не пройшло, як з боку села до церкви вийшло двоє. Старший, сивий, та молодший. Чоловіки — у крові, видно, що потріпало їх.

Сивого Венц, здається, упізнав… Хтось із київських. Ну точно. Але…

— Закривайте ворота, ми нікого не пускаємо, — велів тоді Олександр, і хлопці мовчки перекрили єдиний вхід до церкви.

Всі вікна й отвори — забиті листами металу. Ніхто сюди не пролізе просто так. А якщо спробує — отримає кулю в лоба.

— Ей, мужики? Ви ж тут, не ховайтеся від нас! — горланив той, що молодше. — Ми з Сонечка вийшли! Допомоги потребуємо! Ей! Ну будьте ж людьми, ну! Я бачив вас!

Ходили так ще пів години, гримали. Просилися. А потім злісно копнули металеві двері. І пішли.

Венц беріг своїх, як зіницю ока. Не тому, що хорошим лідером був — сам залишитися боявся. Без таких хлопців, як Черних чи Пасічняк — торба настане цій місії. А молодняк, який «Векторіс» їм прижене на заміну — неотесаний.

Вийдуть із приладами за межі Кола — так і не стане їх. Що ж тут говорити, якщо навіть досвідчені вмудруються на рівному місці гинути…

Спонсори надсилали двічі своїх людей. Але ті викликали у Венца щире нерозуміння, роздратування… і страх.

Молоді хлопчики з модельними лицями. Стануть посеред церкви в одній позі — переварюють декілька хвилин, що він каже. Посеред ночі можуть зойкати. Важко їм зброю довіряти.

«Векторіс» платив добре, але справжньою мертвечиною віяло від цих корпоратів…

Потім насунувся щільний туман. День перемішався з ніччю. Потвори все частіше навідуватися стали — вже не вистачало ні нервів, ні боєзапасу. Затримувалися нові постачання через бісів туман, тому Венц нервував.

І рознервувався ще більше, коли один із новачків, Кривцун, притягнув до табору якогось ошалілого в окулярах.

Весь у бурому багні, худющий, з набряклими руками. Мимрить щось нерозбірливе, погляд скаче. Одне слово виговорює виразно: «Євген».

«Старички», зрозуміла справа, косо дивляться на дурного Кривцуна.

— Ми йдем, а тут постріли гатять! Ну і… Я рвонув, — виправдовувався Кривцун. — А там тварь налізає на чувака! Помогли відбитися. Як його там лишати-то?

— Баран, — Венц безнадійно хитає головою. — Скільки разів на інструктажі казали — не тягни нічого, що не можеш вмістити до контейнера? Розумієш, що якщо він якусь заразу приніс, то нутрощі висерати будеш? І всі ми теж?

Венц відвів молодого в бік, лаявся крізь зуби. Проганяти «гостя» чи позбутися на місці — ще питання.

— Якщо через тебе хтось із нас хоча б кашляти почне — я тебе особисто уб’ю. З наступним «приходом» припасів — відправляєшся додому. Без варіантів.

— Не треба! Я ж…

— Порушив протокол, Кривцун. Ти тут зайвий.

Євген, в тім, поводив себе тихо. Першим ділом — його відправили в душ. Нагодували. Обріз тактично забрали.

Венц кинув короткий погляд на Пасічняка. Все зрозуміли без слів: прибульця треба перевірити. Побалакати з ним в інтимних умовах.

Накрили на обід. Євген вгризався в галети як голодний собака, захлинаючись та шиплячи від напруги. Хлопці завжди збиралися за великим столом, який вони збили з того, що було всередині храму.

— Їси, їси, — м’яко приговорював Пасічняк.

Він сидів поряд Євгена та намагався заглянути тому в очі.

— Так звідки ти сам?

— З Києва, — трохи подумавши, відповів Євген.

Крихти розліталися навколо разом зі слиною. Пасічняк поки вирішив зачекати з новими питаннями. Він — чоловік досвідчений, лікар. Хоча й сам здоровим не був. Навіть до Кола не виходив уже.

— З… групою. Через. Чахлик. Сектор — хвороба. Вивчали. Загубився…

Євген стогнав, розтягуючи букви. Все дивився в порожнечу, кудись за спину Венцу. Своїм виглядом він нагадував представників компанії «Векторіс».