8. Резонатор

Резонатор

Ставало холодніше. Вологе повітря заважало розвести вогонь, добре, що в будинку я знайшов рідину для розпалювання. Її етикетку вже міг розгледіти — на носі я знову мав окуляри.

Консервів вистачить на пару днів. Води — теж. Три фляги з собою. П’ю малими ковтками.

— І які у нас плани? — запитую я у ляльки та підкидаю поліно до полум’я.

Вона сидить поруч, в очах — незмінна чорнота. Знову замислилась.

Я дістаю з кишені згорнутий у трубу зошит. Читати — не зовсім комфортно, лінзи все ж не під мої очі.

«Здоров. Якщо ТИ це читаєш, значить ми покинули село. А ти якось знайшов спосіб сюди залізти. Тут я напишу пару важливих порад, як тобі не вмерти в Сонечку. І шо ти можеш знайти у нашому хазяйстві. Я Макс. Зі мною професор Шерман і Петрик. Ми давно в селі, але зараз мусимо покидати його, бо срака…»

Серце зарухалося в грудях. Шерман? Віктор Юрійович?! Я перевів погляд на будинок із зачиненими дверима. Він увесь цей час був у Сонечку?.. То чого ж тепер село покинув?

«…Сектор наступає після павуків. Вени й інша хрєнь пролізає всюди. Пустунчик кожної ночі вже.»

Від того, про що йшлося в тексті, заболіло в животі. Надто вже я хорошу уяву мав. Одне тільки слово «Пустунчик» змусило повільно озирнутися. Знову побачити спотворені будинки.

І невже батько Даші живий? Якщо так, то треба спробувати його знайти.

«…Духи перестали говорити Петрику. Жопні часи. Тварі нападають постійно. З хати важко вийти. Тому ми йдем. Читай і запам’ятовуй…»

Почерк — нервовий, видно, що писали похапцем.

— Допоможи мені знайти Віктора Черних, — раптом заговорила моя супутниця.

— Зачекай, я тут прізвище знайоме бачу, — вказую на зошит. — Шерман! Професор з інституту нашого. Батько дівчини моєї.

— Дівчини?

— Ну так. Вона моя колега…

Замовкаю. Щось змістилося у мозку. Щось, пов’язане з Дашею. Не можу збагнути. Пальці втискаються в обкладинку дешевого зошита.

— А де дівчина твоя зараз?

— В Києві залишилась, — просто відповідаю я.

— Ясно. Женя, хто б не був цей Шерман, а немає його більше у Сонечку. Пішли вони кудись.

— Та якось різко пішли… Позабували купу… І та гвинтівка в хаті… А що це за Черних? Розкажеш?

— Віктор Черних зник у Секторі понад рік тому. Майже всі сліди втрачено, але я знаю, що він живий.

— Хто він такий?

— Дослідник, шукач. Як ти. Резонатор.

— Резонатор?

— Ага. Як я вже казала, отримаєш великий куш, коли приведеш мене до нього.

— Нащо він тобі?

— Жень, я тобі даю роботу. Ти отримаєш хороші бабки. Сім’ї допоможеш. Тобі так деталі потрібні? Ти достав мене до нього, головне.

Ніколи я пристрастю до грошей не вирізнявся. Скоріше, мене цікавість свербіла. Невже якісь люди дійсно готові озолотити мене за цю дивну іграшку?

— І з чого пошук почнемо?

— Я відчуваю слабкий слід у Сонечку. Він був тут. Треба обшукати будинки. Пройдися зі мною вулицями, я скажу, де зупинитись.

— Спати я хочу…

— Тоді — завтра це зробимо.

Втім, завтра передумало наставати. Я все сидів біля вогню, грівся, позіхав. Вечір не приходив.

Якщо Віктор Шерман стільки часу провів у Секторі — напевне, збагнув його. Зрозумів щось… Було б з ним цікаво поспілкуватися. І додому повернути — Даша буде щаслива!

Я розпалив буржуйку в майстерні. Дрова вологі, тому димлять сильно — добре, що труба в стіні не була забита.

Всівся до крісла, так, щоб бути навпроти входу. Двері ж розламані в траві лежать…

Поки вогонь колов дерево в буржуйці, я розгорнув зошит і глянув, що ще залишилось дочитати:

«Нижче у столі лишаю ключі від хатів, які ми з хлопцями досліджували. Останнім часом безпечні доми вивернуло, а ті, шо раніше були небезпечні — посвітліли. Село міняється сильно. На краю вулиці біля волошкового поля стоїть балакучка. Хата з голосами — туда не лізь. До волошок не наближайся — поплавить мозги.»

Чим далі, тим веселіше. Вивернуті хатини справді страшнувато виглядають. Ще коли проходив повз — відчував, як повітря там тремтить від важкості. І туман взагалі не рухається…

«…Там ліс ще поряд, ходить удавальник. Не лізь. Вени й сухожилля на вулицях не чіпай. Вийдеш на інший край села — там дорога. Зіб’є на смерть, не ступай на асфальт. Воду з озера не пий і не мийся нею. З хатами — осторожно. Павуки мстять нам і не вгомоняться...»

Далі невідомий Макс описав, що де я можу знайти. Про підвал, про будинок із намертво зачиненими дверима. Навіть про хату навпроти, де я ще не був. Своє послання незнайомець завершував словами:

«…якщо ти вже в селі, то припильнуй за всім. Вихід постійно змінюється — тре шукати. Ми з професором і малим надіємось вернутись, то і заживем всі разом, якщо дождешся. В Сонечку добре, і я дуже жалію, що все це зараз відбувається. Ми будемо йти через дорогу. Шерман вивів періодичність активності. Можна проскочити. Лиш би тварі заспокоїлись хоч трохи. Не кашляй, незнайомцю. Побачимся.»

— Як думаєш, чому день ніяк не закінчується?

— У мене пояснень каталог може бути — ти все у себе не вмістиш. Іди спати, а потім починай пошук.

— Не хочу тут надовго застрягнути, лялю. Виходити треба.

— Другий раз через волошки ти не витягнеш. Інший шлях — треба шукати. Це — час. Ти погано послання від Макса читав?

— Ну…

— Гну. Вони якось вийшли. І Черних вибрався. Тому — спи. Завтра оглянемо дорогу, про яку він пише.

— Слухай…

— Що?

— У мене з пам’яттю щось… не те. От я тебе годував двічі. А наче ще чогось ще не вистачає.

— Ти віддав мені два хороших спогади, Женю. Я не взяла більше, ніж треба.

— Якось… Просто… От я пам’ятаю, що до села прийшов. Як ми підвал обшукали. А далі — сиджу вже й вогонь розводжу. Та й взагалі… Окуляри от… Де я їх взяв?