7. Цей день

Цей день

Пальці втиснулися в обріз, хоч у ньому вже не було набоїв.

— Ти міг цього не робити.

Кліпаю. Вдихаю залишки пороху разом із туманом. У вухах — легкий дзвін. Лялька продовжує мене корити.

— Він… Побіг…

— Його можна було розговорити.

Ще трохи я дивлюсь на те, що сотворив.

Знудило на траву. Тремчу. Відчуття всередині, що перейшов заборонену лінію. Розірвав стрічку, яку вже ніколи не зшию назад.

— Зберися в купу. Я тобі допоможу більше, якщо зараз нагодуєш мене, Женя.

— Щ-що? — Слова губляться, я взагалі не впевнений, що ще можу видавати звуки.

Зовсім не знаю, як реагувати.

— Хутко, приклади мене до його голови. Я встигну.

— Я… Як…

— Руками, гальмо! Він ще живий. Ну!

З лялькою в одній руці та з розрядженим обрізом в іншій, я несміливо наближаюсь до хлопця в білій сорочці. Ноги хочуть застрягнути в землі, хоча болота тут немає.

Він лежить, рухається трохи. Весь червоний. Безсило опускаюсь на коліна та починаю плакати. Лялька злиться.

Удар у мозок. Колючий біль на мить вириває мене із безодні кошмару, який я вчинив своїми руками.

— Хутко прикладай!

Знову б’є в голову. А я просто хочу побути на самоті. Теж починаю злитись у відповідь.

Чому я повинен це все робити!? Чого мої руки повинні це тримати!?

З грудей мерця виривається м’який звук, наче з пробитого мішка. Нещасний випускає дух, а я рефлекторно перестаю дихати, щоб запах смерті не в’ївся у мене. Не проник через ніс кудись значно глибше.

— Та… На! — Неочікувано для себе я кричу і грубо притискаю ляльку до голови хлопця, що вмирає.

Відштовхую іграшку від себе, залишаю з трупом. Повертаюсь до уламків паркана та вдавлююся у залишки холодних дощок. Хочу розчинитися.

Сиджу так довго. Дуже. Ніс — у колінах. Обнімаю обріз.

Я — камінь.

Не так все мало бути… Моя вина. До кінця надіявся, що передумає Даша. Не захоче пертися на смерть. Потім — все намагався хорошим хлопцем залишитись. Поряд бути, підтримувати. Плече підкладати… А сам? А чого хотів я сам?...

А чого хочу зараз? Повернути як було ще тиждень тому. Але це неможливо.

— Ей, чоловіче. Досить вити там. Чуєш?

Ігнорую. Не хочу рухатися, останні сили мене покинули разом із двома пострілами.

— Женя. Відстудиш яйця. Іди сюди. Щось скажу.

Протираю рукавом обличчя від сліз.

— От і став ти, Женя, душогубом, — шепочу. — Став.

— Злися на себе, Євген. Це ти стріляв. Не я.

— Ага, — вже голосніше відповідаю я.

Знаю, що лялька права. Я натискав на гачки. Вийшов у туман з будинку, коли почув чужий біг. Виглядаю невидиму загрозу, цілюся — а тут цей хлопець вистрибує нізвідки. Привид справжній…

— Поїла? — запитую байдуже, коли підходжу ближче.

— Підійми мене.

Убитий більше не тремтить, завмер цілковито. Я беру ляльку до рук — і тут же скрикую від того, як мій мозок стискає її невидима рука. Із залишками сліз з мене вже останні шматки здорового глузду вилізають.

— Більше ніколи не жбурляй мене. Ясно?

— Ясно!!! Перестань!!!

Відпустила. На її пластмасових вустах — пляма крові. Видно, дробиною трохи зачепив голову. От і замастив я ляльку, коли прикладав.

Рукавом протер їй губи.

— Якби ти рухався швидше, я б більше встигла. А так — ти не допрацював.

— Що мені робити далі?

— Від покійника позбудься, якщо не хочеш, щоб до нас звірі прийшли. Важко самому здогадатися, правда?

— Перестань вже токсикувати.

— Не скигли. Є для тебе презент. Зір вернути хочеш?

— Як?

— Там далі глянемо, що я можу зробити. Але наразі — окуляри. Я місце підкажу. Тільки лопату візьми. І цього прикопай.

Я не став тягнути далеко мерця. Яму викопав прямо біля двох хатин під сорок сьомим номером. Земля йшла легко, готуючись прийняти нового жителя.

Копати правильно я не вмів, тому досить швидко заболіла спина. Спершу здалося, що разом із чорноземом я постійно викопую хробаків, але чим нижче опускався — тим більше переконувався, що це щось інше.

Шматки органіки. Лопата щоразу витягала більше м’яса, а коли вдарилась об тверде — земля під ногами затремтіла, я аж похитнувся. Селом пройшовся низький гул.

Хворе село ще реагувало на біль.

Я притягнув покійника за щиколотки. Людське тіло, виявляється, може бути дуже незручним. Хлопець не гнеться взагалі. Мертва рука звисає, і на мить мені здається, що покійник стискає пальці.

Перекочую до ями. Починаю засипати глиною з м’ясом. Незважаючи на відсутність сил — закопую швидко, щоб убитий раптом не піднявся та не почав мені ставити запитань. Ті, що я собі в голові прокручую щомиті після пострілу.

Всередині порожньо. У глині копошаться мерзенні живі шматки.

— Лялько.

— А?

— А ти почуття їсти вмієш?

— Формулюй конкретно. Що ти хочеш?

— Хочу забути.

Лялька замовкає на секунду. Потім сухо питає:

— Що?

Я подумав перед тим, як відповідати. Все зважив. Згадав обличчя Даші в момент, коли сидів у «Хамві». Коли вона дивилась на мене через скло. Подумки відсікаючи від себе.

Хадсона. Коли він забирав від мене зброю.

Кольорових згадав. Вогні в імлі. Шипучі динаміки…

— Я хочу забути цей день.