6. Гниль Сонечка

Гниль Сонечка

Село Сонечко спить у білій напівтьмі. Ступаючи вулицею, стискаю обріз. Погляд покинутих осель наче наносить порізи в душі, почуваюся вкрай незатишно.

Одна з хатин — забита дошками наглухо, і вікна, і двері. Чую звідти нерозбірливі голоси. Спершу з’являється бажання оглянути будинок, а раптом це хтось із живих там? Не дарма ж лялька говорила, що нам потрібно саме сюди прийти. Однак я швидко змінюю рішення; побаченого за останню добу вистачає. Тому — тихо йду далі.

У тумані кожен дім схожий на потойбічну істоту. Перекручені дахи так не можуть стояти. Стіни — потріскані, вивернуті. Та й вікна витріщаються злобою. Тому йти мені важко, страх прикушує. Бісова лялька, якщо тут не буде нічого цінного, то точно залишу її.

Помічаю, що в селі немає жодної вцілілої хвіртки чи воріт. Паркани розламані, а ворота — вибито цілком.

Мушу зупинитись, нехай вийде напруга. Присідаю прямо біля бетонного стовпа.

— Ну що скажеш? Ми прийшли?

Супутниця мовчить. Пластмасова, не жива.

— Прокидайся, треба поговорити, — я легко трясу її, а сам дивлюся в боки, чи, бува, нічого не лізе на мій голос.

Тиша як на цвинтарі в зимовий день, і від цього ще гірше. Тільки хрускіт трави під ногами та гомін голосів у забитому будинку позаду.

— Лялю? Я в селі. Що далі?

Зголодніла знову? Заснула? Образилась?

Отже, буду обшукувати оселі. Я вже повертаю голову на будинок під номером дев’ять, як нарешті чую жіночий голос:

— Вже запанікувати встиг? Розслаб булки. Я тут. Сонечко змінилось, раніше тут люди були.

— Прям люди? Військові?

— Різні. У селі щось сталося. Не влізай куди попало. Дивися під ноги і йди вулицею. Дім обжитий шукай. Його оглянеш.

— А зараз тут є хтось? Я чув голоси.

— Скоро все дізнаємось. Іди.

— Так а що шукати-то?

— Все, що корисне. Жень, не тупи. Крокуй давай.

Я трохи перевів подих, піднявся. Хатина, що зараз потрапила мені на очі, нагадувала зігнилу мушлю.

Як тільки в імлі попереду з’явилась фігура з багатьма кінцівками — я ледь знову не втиснув два гачки обрізу.

Нерухоме. Нагадує стоячого павука. Опудало. Давно висохлі залишки величезного павука насадили на палю й залишили на дорозі. Якщо тут водяться схожі потвори, то не допоможе мені обріз…

Будинок під номером сорок сім виглядав найбільш нормально. Накрита купка дров під стіною, декілька пеньків на подвір’ї, що слугували столом та стільцями. Зверху — навіс із тенту. Поруч нього — хатина трохи менша за розміром. Хвіртка лежить у траві.

Дерев’яні двері до відкритого погребу хтось грубо виламав та викинув.

— Центральна, 47, — одними губами кажу я, заходячи у двір. — Здається, воно.

Спершу я не помічаю тонку сітку прожилків, що повзе гнилою землею до льоху, але чим ближче підходжу до спуску вниз — тим більше кровоносних судин навколо. Ще б пак, з моїм-то зором, та ще й без окулярів…

— Що скажеш про ці судини?

Не відповідає. Так що ж таке! Вже не вперше зникає у потрібний момент!

Я підсвічую знайденим ліхтариком, воджу обрізом з боку в бік. Ні, поки спускатися не стану — стіни підвалу теж переплетені чимось темним, тому вирішую спершу відвідати хатини.

Менший будинок виконував роль майстерні, куди зносили різне барахло для саду й городу: на грубо збитих стелажах я відразу знайшов коробки з цвяхами, декілька лопат різного розміру, косу, кресало. Та ще купу всього, в чому я не розумівся.

Взагалі, нічого незвичного, окрім п’яти дерев’яних пістолів, схожих на зброю піратів зі старих фільмів. Вони лежали на нижньому стелажі.

Так всередині мого новенького рюкзака опинились сокира, два мотки ізоленти, тюбик суперклею. Я здогадався по етикетці, що то був він. А ще я захотів набір ниток разом із голкою, пару дрібничок.

Другий будинок обшукати я не зміг. Двері щось там тримало зсередини. Міцно. Настільки щільно, що навіть дверну ручку не опустиш.

Зробив декілька кіл подвір’ям. Частина вікон застелена зсередини, а в тих, крізь які я зміг зазирнути — ліжко старе, меблі звичайні… І, здається, гвинтівка. Не розбираюся у зброї, але відразу захотів дістати. Хоча лізти через вікна не наважився. Теж переніс на потім.

— Тобі треба в підвал, — подала нарешті голос вона.

— Судини ростуть там. Це безпечно? — мовив я, все ще розглядаючи контури гвинтівки, підпертої до чужого ліжка.

— Для дурнів усе небезпечно.

— Добре. Спитаюсь так: як мені спуститися?

— Якщо не хочеш вмерти, то просто нічого не чіпай.

— Угу. А можеш не «зникати», а бути на зв’язку весь час?

— В підвал іди.

— Ясно.

Перед тим як почати спуск до льоху, я знову увімкнув ліхтарик. Підошва торкалась судин на бетоні, а більш крупні вузли я оминав.

Внизу тхнуло м'ясом. Наче хтось забув покласти до холодильника те, що приніс додому. Залишивши під столом навіки, щоб воно згнило... Крізь підлогу пробивалися шипи, я бачив схожі на асфальті сьогодні вранці.

Щось капало у теміні, гуркотіло за стінами як вода.

Прямо посередині підвалу — гроно людських очей. Напівзаплющені, обтягнені шкірою. Не кліпають. Просто звисають з лампочки на стелі.

— Ліхтар вируби! — застерігає лялька.

Клацнув. Вимкнув. Але світло нікуди не ділося — очі втягнули його і тепер виблискували блідим сяйвом у темряві.

Спокійно.

Зачекав трохи. Все без змін. Продовжив повільне просування в тісному підвалі. Справа — диван, крісло. Столик. На ньому — щось біліє. Здається, папір.

Вся увага на тому, щоб не зачепити шипи. Не тривожити чужі очі ще більше.

Дотягуюся до зошита однією рукою.

— Оглянь внизу, під столом! — мені підказує лялька, а я тремчу, бо її голос може розбудити підвал.

Наосліп проводжу пальцями по закритому ящику. Висуваю його. Під рукою — зв’язка ключів.