5. Задуха

Задуха

Волошкам не подобалось, як я йду. Вони то розходились під ногами, то ловили за щиколотки. Цей важкий аромат квітів навряд чи позитивно впливає на здоров’я. Буквально спазмує дихальні шляхи аж до нудоти.

Ляльку я зумів прив’язати ременем до грудей. Однією рукою тільки притримував злегка, щоб не впустити обріз.

— Менше дихай і шуруй швидше.

— Нам ще далеко взагалі?

— Я ж сказала, не ганяй дарма повітря. Женю, я не «GPS»-навігатор. Недовго.

Кивнув. Ніздрі втягують повітря, від якого я стрімко п’янію. Всього пару хвилин, а мене вже веде від цих волошок. Тоді лялька кричить. Задає напрям.

Я наступаю на тверді стебла внизу. Повільний вдих. Видих. Паморочиться…

Я — не тут, а вдома. Зараз розплющу очі, а поряд побачу Дар’ю. Поки дівчина спить — збігаю до маркету, куплю їй чогось.

— Прикрий рота, кому кажу!

Немає квартири. Туман лишень і цвітіння. Потрохи розумію, що мені відняло ноги. Не відчуваю ні пальців, ні колін. Кроки чергуються — я обливаюсь потом від напруги.

Мені завжди не вистачало зелені. Заздрив людям, хто має дім у селі. Я ж — дитина бетонних коробок.

Легкий вітер торкається щоки. Стало свіжо й легко. Аж на плечі менше тисне. Хороше.

Захотілось прилягти на квіти, подихати весною. Розслабити нарешті голову після пережитого…

Ні грудей, ні живота, ні губ. Ні рук, ні обличчя. Перестаю відокремлювати себе від землі. Ремінь сповзає і я впускаю ляльку. Вона падає разом з обрізом. Опускаю очі… відправляюся додолу слідом.

Так себе почуватиме перший космоліт, що потрапить до чорної діри. Повна невагомість. Розтягування й стиснення одночасно. Стрімкий політ у ніщо.

— Я тут!

Немає тіла. Лишень біль в горлі. Солодка задуха від волошок. Я лечу. Більше не людина. Шматок пам’яті в тумані.

— Женя! Вставай!

Тверді кореневища рухаються під ґрунтом. Вигризають глину в пошуках моєї шиї. Коли помру — з мене вилізе ще більше цих блакитних квітів.

Завжди хотів свій двір. Крісло-гамак. Лягти у тіні. Щоб тихо було довкола. І…

— Женя!

Голову стискає раптовий спазм.

— Аййй…

Порожній морок на мить розсіюється, я знову бачу небеса.

— Не розсипайся!

Язик не слухається. Не можу нічого їй відповісти.

…Гамак тихо похитується на вітру…

— Ааайй!!! — раптом зсередини мене проривається крик.

Я навіть знаходжу сили обхопити голову руками, тому що заболіло так, ніби мозолисте тіло у голові вдарили струмом.

— Візьми себе в руки!

Я не одразу, але все ж підводжусь на коліна. Повзу до ляльки. Підбираю її за третьою спробою. Ледь підіймаю з вогкої землі заряджений обріз.

— Фух, добре. Тепер вліво — командує вона, і я слухаюсь. — Ще, ще лівіше. Вперед!

Схоже повторювалось кілька разів.

Або — жодного.

Лялька летить у безодню, а я залишаюсь сам в зеленій імлі.

Біль у черепі. Будинок в селі. Лялька наказує. А мене — кличе вічна весна. Я йду.

Тихіше дихати. Менше думати.

— Скіііільки ще… — стогну і запитую у ляльки раз за разом.

Чи воно в голові просто звучить?

— Скілььькииии?...

— Прийшли вже, Євген, зупинися!

Не вірю. Раптом це теж омана? Тому крокую ще, поки боляче не вдаряюсь лобом. Ледь не опускаюсь. У вухах — шумить. Переді мною — стіна будівлі.

Ворота, паркани. Декілька хатин. Стежина, що чомусь не заросла.

Тривожна думка боляче вщипнула. Невже це ті самі будинки?... Ні-ні-ні. Не може так бути.

— Ми дійшли? — ледь ворушачи язиком, питаю у ляльки.

— Дай подумаю. А ти поки озирнися.

Я відкашлював мокротиння та чекав, поки лялька знову «увімкнеться». Квіти залишились позаду, хоча задушлива блакить мене все ще не відпускала.

— І що ми тут шукаємо?

Вочевидь, «заснула». Ні слова не каже.

Отже, я вийшов на якусь стайню. Заглянув всередину — лишень уламки дерева, шматки давно перегнилого сіна.

Мій пункт призначення — село з радісною назвою Сонечко. Не знаю, що я повинен знайти в ньому. З чим зіткнутися. Пізно рипатись.

Закріпив ляльку, струсив головою. І ступив далі не знаючи, куди, як і ким я вийду наступного разу.