4. Чужа яма

Чужа яма

Жодних решток я не знайшов. Не було тут тіла, тільки ящик стояв збоку, і він вже встиг прогнити. Всередині — десяток консервних бляшанок. Обріз, пачка патронів, простий кишеньковий ніж і ліхтарик. В окремому прозорому целофані — одяг. А ще — новенький рюкзак.

Місце в ямі вилежане. Земля притиснута. Таке враження, що зовсім недавно тут хтось мостився.

— Бачиш? Я казала!

Чорними від глини пальцями я витягував назовні свої знахідки. Розірвав целофан. Знову зрозумів, що мерзну, тому хутчіше одягався.

— Як ти знала про сховок? — повторив я запитання, оглядаючи темно-зелену куртку.

— Женя, тебе не вчили не ставити дамі незручних питань?

— Вчили.

— Ну от не став. Швидше рухайся, і пішли. Але яму закопай.

— Нащо? — уточнив я.

Чорний светр і куртка лягли на мене легко. А от черевики — великуватими виявились. Все одно натягнув.

— Ти тіло бачив у ямі? І я не бачила. Є ймовірність, що власник сховку повернеться. Тому — прикопай все добре.

— Тобто я зараз не просто покійника грабую, а обкрадаю… когось?

Лялька замовкла. А я вже закидав знайдені консерви та патрони зі зброєю до рюкзака.

Я не мав досвіду користування обрізом. Вирішив трохи пізніше зробити привал та зарядити його. До кишені заховав жменю патронів.

— Ти тут? — перепитую я у ляльки.

— Тут.

— Чого не відповідаєш?

— Навчися ставити розумні питання. Не збираюсь витрачати енергію на дурні обговорення.

— Добре… То куди нам далі йти?

— Так. Я подумаю. Чекай.

Вона мовчала хвилин п’ять. За цей час я вже встиг зігрітися в новій одежі. Буде шкода, якщо вона розлізеться так само як стара.

Втім, дихалось мені тепер легше. Концентрація чогось невідомого в повітрі, отже, стала нижчою. Хотілося в це вірити.

Поки лялька думала, я руками загортав могилу. Спробував все зробити так, як воно було до мого вторгнення. Вже майже закінчив, ще й подумав, що непогано вийшло — як раптом перечепився ногою незграбно об камінь. Наштовхнувся на хрест. Хруснуло. Я ледь не впав.

Вилаявся в голос, відновив рівновагу та збагнув, що хрест зламано. Я закляк на місці. Чомусь жах з’явився. Стою й дивлюсь на те, що залишилось від хреста, на цей уламок деревини. Мене заціпило…

— Женя, чому стоїмо?

Голос допомагає повернутися до себе.

— Все… нормально. Ти вже знаєш, куди нам іти?

— Знаю. Вилізай звідси назад в очерет, бери на схід. Все, не стій каменем! Топай!

Зробив, як вона веліла. Витерши залишки сліз на обличчі, почав віддалятися від могили. Не одразу наважився відвести погляд від зламаного хреста.

Зле воно все ж вийшло.

Отже, ми продовжували шлях. Я як міг намагався оминати болото, щоб вберегти взуття. Пройшовши трохи далі — зупинився та дістав із рюкзака обріз. Зарядив.

Дивно, але якщо вірити власним відчуттям, то вже давно вечір повинен був настати. А я підіймаю голову догори — небо взагалі не змінюється, безбарвною тканиною вкрите назавжди.

— Який же довгий день…

Бурчу собі під ніс. Обріз тримаю. Вона командує — я йду в той чи інший бік.

Туман стає густішим, але тепер хоча б не обпалює мені шкіру. Я дихаю, кожен подих забирає вдвічі більше сил.

Білизна з усіх боків примушує мене сумніватись. А чи були ті сільські хатинки? Лялька? Або, може, я далі блукаю десь біля озера з паличником?

Мої думки зупиняються, бо щось різко біжить на мене. Проламує шлях через очерет. Я єдине що встигаю, це кліпнути очима. Туман вже тремтить і прогинається під чимось важким.

— Женя! — кричить лялька у рюкзаку.

Інстинктивно обертаюся туди, звідки віє тепло, і звідки хижо гарчить звір. Як тільки помічаю тінь — затискаю два гачки обрізу.

Бах! Спалах.

Від пострілу заплющую очі. У мене вуха вибухнули, і ще щось всередині. Абсолютна глуш… Так тихо може бути, мабуть, тільки у підводному човні.

Обріз відкидає мене назад, і я ледь не падаю на ляльку в рюкзаку. Хижак заскавучав — я влучив.

Специфічний запах пороху відразу знайшов мій ніс. Замість того щоб перезарядити зброю та вставити нові набої — я розгублено дивлюся на величезного сірого вовка, якому розніс половину тулуба.

Хижак не вмирає. Кров поштовхами виливається з розірваної плоті, а морда з довжелезними іклами — продовжує клацати.

Він дихає, стискаючи масивні лапи. Немов чужими пальцями я дістаю з кишені ще два патрони. Роблю, як колись мені тямуча людина показувала.

А білі очі звіра вперлися в мене. Все навколо почало нагріватися, я спітнів. Обріз ледь не вислизнув з долонь. Затверділий ґрунт під нами вже танув.

Я не очікував, що буде далі, а просто відступив у туман зі зброєю наготові. Пришвидшив крок, залишаючи величезного хижака позаду. Він все ще був живий, коли туман його проковтнув.

У цілому взутті йти було справді легше. Я ще прислухався деякий час, чи, бува, інші звірі не взяли мій слід. Однак все було тихо.

Вирішив зробити зупинку, коли побачив перед собою блакитні квіти. Вони виростали прямо з багна. Що воно таке, що може розцвітати пізньою осінню? Зупинився. Дістав одну консерву та ляльку.

— Ну що? Скільки нам іти?

— Вважай, що ми вже на місці. А покажи мені, що попереду?

Я підняв іграшку, повернувся з нею до квітів. Показав туман зі всіх сторін.

— Це волошкове поле. Ясно. Я подумаю, що можна зробити. А ти поки поїж.

— Турбуєшся? Чи щось нове вигадуєш?

— Я турбуюсь про тебе, а ти — про мене. Ми відповідаємо одне за одного тепер, Жень.

І не посперечаєшся. А взагалі, чи посмів би я перечити цій ляльці, навіть якби хотів? Глянув на неї косо. Що ж мені до голови стукнуло, що я її взяв?… Ще й прикладав до черепа...

Етикетка консерви давно перетворилась на блідий папірець без жодного сенсу. А на смак вона була як сильно недосолене м’ясо. Ще й сирувате.