3. Їсти спогади

Їсти спогади

Очерет проріс у небо. Немає більше ні болота, ні силуетів, не чути свисту. Я не міг зрозуміти, йду я ще через туман, чи вже пливу ним. Мені холодно до цокоту в зубах, чи я вже розчиняюсь разом з вологою.

Ноги не торкаються тверді. Наче на південь маршрут тримаю — а не бачу нічогісінько схожого на село.

А по-дурному воно виходить. Дар’я зі своєю впертістю. Шкода її. І Віктора Юрійовича шкода. І себе мені, звісно, жаль. Погано закінчую — в тумані, з лялькою, що розмовляє в рюкзаку. Психдиспансер мобільний на двох ногах, інакше не скажеш.

— Ей, Женя! — Іграшка наче думки мої прочитала, нагадала про себе. — Зупинися.

Кінцівок не відчуваю, ні верхніх, ні нижніх. Все йду за білиною попереду — нема їй кінця. Сам себе вже почав забувати.

— Женя, стій, кажу!

Зупиняюсь покірно. Це вона. Витягаю ляльку з рюкзака, прихоплюю звідти ще дві консерви. Останні припаси. Цілий ремінь остаточно лускає — і рюкзак перетворюється на сміття.

— Геть погані справи. Не можу вийти звідси. Кердик може бути, — похмуро зазначаю.

— Заткнись. З’їж свої консерви, мене нагодуй — а далі я тобі зроблю добру справу.

Я обняв себе за напівголі плечі, розсміявся:

— Нагодувати? І що ти будеш їсти? Сардини в томаті?

— Ні. Мені добре посмакує якийсь твій гарний спогад.

Я спробував зареготати з відчаю, але спазм скрутив живіт. Тому я просто квакнув, як гігантська жаба. Сів на землю. Заглянув до бездонних чорних отворів, де мали б бути очі.

Повна безвихідь.

— Ти харчуєшся пам’яттю? І який спогад хочеш їсти?

— Хороший, — терпляче повторила лялька. — Перший поцілунок, наприклад. Я голодна. Давно. Якщо не годуватимеш, то помру. Ти цього не хочеш, повір.

Брудними руками я мовчки відкрив першу консерву. Все, що було всередині, проковтнув. Язиком провів по металу. Не знав я, що відповісти ляльці.

А вона сиділа навпроти й терпляче дивилась. Зітхала, чекала. І коли я взявся за другу бляшанку — промовила з тиском у голосі:

— Ти ж мужик. Нагодуй мене. Чи будеш далі сам жерти, поки жінка страждає в тебе на очах? М?

Гостра на язик.

Смішно більше не було. Висміяв я з себе будь-які рештки гумору. Витиснув і залишив у тумані. Тепер тільки страх прорізався до нутра, як постійний зуб. А коли зуб турбує — ні про що ти більше думати не можеш, як не крути.

Я проковтнув шматок сардини. Запитав серйозно:

— Ти наїжся спогадом про поцілунок — і я його забуду?

— Так. На заміну подарунок піджену.

— Гроші від Віктора Черних?

— Ні, це потім. Ми ще про це поговоримо. А зараз я дам щось інше. Скажімо — наводку на хороший сховок з припасами та обрізом. І патрони там теж. Може, й одяг. Ти ж зараз голий-босий. Ледь принадами не світиш.

— А скільки нам ще до того Сонечка йти? — вирішив уточнити я, щоб оцінити власні шанси.

— Не знаю. Але інше знаю — якщо я не поїм зараз, то нікуди взагалі не дійдемо. Ну що? Нагодуєш?

Віддати пам’ять про свій перший поцілунок в обмін на шанс не вмерти найближчим часом. Чому б і ні? Врешті, той спогад не був для мене цінним. Дев’ятий клас, дискотека на випускному. Її волосся пахне полуничним шампунем. У залі — трохи задуха, але ми під градусом. Граємо в «пляшечку». Пітний і спраглий притискаюсь до неї, відповідаючи на поцілунок.

Тієї дівчини я не бачив вже років п’ятнадцять. Та й навряд чи ще побачу колись.

— Давай, — погоджуюсь я, а сам вчепився губами до другої консерви.

Лялька терпляче дочекалась, поки я доїм.

— Бери спогад, я дозволяю. Давай, — киваю я ляльці. — Чи… допомога потрібна?

— О, великодушно. Я вже думала, ти не запропонуєш. Приклади мене вустами до своєї світлої голови.

— До лоба?

— Там, де б’ється пульс. Життя. До правої скроні. Злегка притисни — а далі я сама.

— Буде боляче?

— Ні. Тільки руки повитирай від риби. І ще момент.

— Який?

— Закрий очі, поки я буду їсти. Я дам знати, як закінчу. Тоді ти мене постав назад. Розплющиш очі в кінці. Зрозумів?

— А ти мозок мій не забереш?

Тиша. Мовчить.

— Кажу, мозок мій не з’їси повністю?

— Не з’їм.

Звучить вона невпевнено. Але я врешті погоджуюсь.

— Ну добре…

Демонічна лялька, судоми мого нещасного розуму.

Чим я займаюся, чому я не вдома? Чому не з Дашею? Що пішло не так всередині мене?

Монстри. Миготливе чорне щось посеред неба. Я злякався. Готовий був на все, лишень би не потрапити до їх широких пащ. Заліз до «Хамві» — трощив довбані передавачі, з яких лився спотворений голос. А далі — сором. А що вже вдієш у такій ситуації?

Дивно, але зараз всередині мене з’явився страх втратити супутницю. Іграшка давала хоча б примарну надію на порятунок.

Я повитирав пальці об залишки футболки як міг. Взяв іграшку, повільно підніс до скроні. Приклав обережно, заплющивши очі.

Неприємно це було, трохи гидко. Пластмасове лице на дотик як лід. Я відразу відчув, як щось невпевнено торкнулося шкіри. Одразу уявилися клешні рака.

Але не я наважився рухатися, чи рукою перевірити, що там таке. Вирішив, що перетерплю.

Здається, всередині іграшки щось хруснуло. Ніби шкарлупу яйця хтось розбив. Дотики стали сильніше. Мозок заболів, стиснуло його так, що я засичав від болю.

Якась крапля стікала моєю щокою разом зі сльозами та потом. Роблю спробу трішки віддалити ляльку від себе. Не вдається. Причепилося воно до шкіри, клацає там щось, постукує.

— Ти там скоро?

Не відповідає. Я секунд двадцять ще очікую, потерпаю від болю в правій півкулі. Я вже думаю знову її відтягувати, як нарешті все припиняється. До скроні нічого не торкається. Відводжу ляльку геть. Біль не зник, але вже хоча б не поширювався ділянками голови як пожежа у лісі. Кладу супутницю навпроти.