2. Кімната

Кімната

Колись ця кімната належала дитині. Маленьке ліжко вкрите павутинням, як простирадлом. Вицвілі розмальовки на підлозі. Їх хтось порвав.

Живі квіти звисають просто до підлоги, вони навколо тут. Пелюстками торкаються старого килима. Посеред кімнати — лялька в блакитному платті.

— Забери мене, благаю!

Ще шафа для одягу є, але ні, голос не звідти. Говорила саме іграшка.

— Де ти? — вперше за останні години я подав голос. Не вірилося, що окрім мене тут є ще жива душа.

— Я тут лежу! Витягни мене!

— Ти… що? — розгублено уточнив я, не відриваючи погляду від бордового й коричневого цвітінь. Розбухлих, великих квітів, наповнених чимось.

— А ти як думаєш? Ну, візьми мене з собою! Я буду корисною! Дам поради!

Одразу після цих слів надворі зашуміло. Куля пролетіла над хатинами.

Прокляття.

— Ем… Я спробую.

Взяти б ноги до рук та вибігти з цієї квітучої хатинки. А що я роблю натомість? Повільно опускаюся на коліна, тому що на повний зріст — не пройду. Мокрі переплетені стебла й пелюстки перед очима хитаються. Відчуваю, що краще не торкатися до них.

Рештки мого одягу прилипають до підлоги. Повзу далі.

Крапля слизу — мені на тім’я. Не зупиняюсь, все ж вирішую дістати ляльку; якщо вже втрачати глузд, то цілковито.

Підповзаю ближче, а зелені стебла рухаються зверху, хоча вітру в будинку нема. Одна з набряклих квіток повільно повертається до мене. Пелюстки зарухались, наче зсередини щось зараз вилізе. Подумавши про це, я ще раз перевів погляд на ліжечко, навіки заплутане у павутині.

— Давай швидше! — квапить мене лялька, і я вже тягну руки до неї впевненіше.

Інші квіти затривожились, зі стелі закапало частіше.

Ще трохи — зачіпаю пластмасову іграшку, тягну її рукою. Знов скрипить деревина. Намагаючись не торкатися рослин, я разом з лялькою виповзаю геть з кімнати.

— О, ти мій герой. Дякую! — радісно каже вона, хоч її рот очікувано не рухається.

— Будь ласка, — якось незграбно відповідаю я. — А що ти за аномалія така?

Підводжусь. У грудях засвербіло — це залишки туману все ніяк мене не покидають. Сподіваюсь, воно не перетворить мої легені на шмаття, як уже зробило з одягом.

Я зачинив двері до кімнати з квітами. Зайшов до прихожої — тут рослин майже не було. Тільки в кутку.

Сів на дерев’яний стілець, а ляльку на столик поруч себе поклав. Іграшка досить важка. Усередині там щось клацало та перекочувалось постійно. Механізм якийсь, чи що? Хоча голос ляльки звучав зовсім не штучно. А навпаки — надто реально.

Зловісна куля все продовжувала літати над хатами. Здогадалась, що я всередині.

— Ніяка я не аномалія. Я жива. Бери мене з собою.

— Куди брати? — здивовано уточнюю.

Тому що сам не відаю, що тепер робити, куди податись. Як із болота вийти.

— До Сонечка, — впевнено відповіла мені іграшка. — А куди ти ще зібрався? Хоч знаєш, де знаходишся взагалі?

— Чахлик. Блокпост десь тут. Ми зайшли разом.

— Чахлика тут нема... Добре, розберемось. Ім’я своє скажи спершу.

Її очі — дві темні впадини без дна й кінця. Ніяк не збагну, звідки лунає голос. На лисій пластмасовій голівці немає жодного волосся. На тілі — платтячко, блакитний шматок тканини, яку хтось неодноразово латав, зашивав. Різав.

— Яка різниця? А якщо ти — не аномалія, отже, у мене проблеми з психікою.

— Ні, я жива. Сам побачиш. Ну, говори ім’я.

— Женя я. Євген.

— Добре, Женя. Дякую тобі ще раз за порятунок. Я віддячуся. Допоможу вижити. Буду корисною у твоїх подорожах.

— В яких подорожах?...

— У всіх. А ще, Женя, ти отримаєш винагороду. Бабло!

Ось так заява.

— Звідки в тебе гроші?

— Не в мене. У людини, яка тобі заплатить… Давай виведи нас, а тоді вже деталі. Мені треба знайти Віктора Черних.

— Це хто?

— Вибирайся з будинку, прямуй до Сонечка. Це село. На південь бери. Все, нічого баритися. А я поки помовчу. Замучилась.

Скрип всередині хати прийшов на зміну моїй розмові з лялькою. Звучав усе більш настирливо. Квіти за зачиненими дверима теж полошились, їхні тіні продиралися через скляний вітраж.

Раніше я погоджувався з тим, що Сектор треба вивчати. Це — метазахворювання людства. Інфекція, з якою потрібно боротися. Щиро підтримував Дашу у її ідеях. Та й батько її хороший чоловік був… Але тепер усе змінилось.

Не цікаві мені більше дослідження. Як тільки вийду звідси — все зроблю, щоб зірватися якомога далі від джерела зараження. Нехай Хадсон героїзмом займається, якщо немає куди йому більше жити.

— Там об’єкт незрозумілий літає зовні. Як мені його минути?

Тепер лялька мовчить. Я вагаюсь, але все ж забираю її. Засунув до рюкзака. Той, на щастя, поки не розвалився, хоча частина припасів давно залишилась у болоті.

Силует набряклої квітки вдарився об скло дверей ще раз. Це було красномовним сигналом, що пора забиратися.

Я похапцем змінив шкарпетки, зашнурувався як міг. Надвір вийшов. Бо якщо далі сидіти в покинутих хатках — той шар залетить прямо у вікно. Я не сумнівався в цьому.

Чортів туман і не думав розсіюватись, а навпаки — став ще густішим. Я недобре сплюнув. Носом вдихнув отруєне Бог зна чим повітря.

Страшно було знову залишитись одному, от у чому справа. Байдуже, що весь наш діалог із лялькою — морок, дурниця. Нехай хоч хтось говорить.

Я поправив уцілілий ремінь рюкзака. Знову відчув, що крокую не один. Трохи напружився від власних думок — і упірнув до темного багна.