Сектор

1. Пролог

Пролог

З кожним кроком болота ставало більше. Я давно повинен був вийти до машини, а її все не було. Тільки очерет. В’язке багно не хотіло відпускати ноги.

Я застряг. Втратив орієнтири. Більше не чув нікого з групи Хадсона. І Даші не чув… Всі залишились за моєю спиною. Вирішили продовжити смертельний хрестовий похід. А я прийняв інше рішення — з мене досить. Поспішив трохи, можливо. Тому що тільки тепер зрозумів, що залишився сам, та ще й без зброї.

Декілька разів зупинявся, дивився назад. Ну, повернусь я. А далі? Вояки тепер мене за прокаженого вважають. Та й Дар’я охолола. Це важко було не помітити.

Та й що робити в складі групи? Вибухівку нести до лабораторії? Ніхто не дійде — це однозначно.

Вперта Даша знайшла собі братів за розумом.

Жодної зі стежок не впізнаю. Навіть очерет змінився. Тут він ріс вище, щільніше. Це вже не три метри. Більше. Також повернувся туман. Чим далі я йшов у невідомість — тим більше ця імла просочувалась крізь зарості.

Розпливчасті фігури — і все.

Окуляри залишилися в болоті й тепер я сам собі нагадую підсліпувату курку в сутінках.

Нічого. Це я просто на нервах не в той бік пішов. Вийду.

Коли я переводив подих — з’явилося воно. Плям-плям, кроки по багну, хлюпання. Повернув голову на звук — а там людська постать. Надто висока. Зверху над очеретом висить. І бреде до мене крізь туман. Довгі тонкі руки розсікають простір попереду, тремтять. Повітря хапають або щось мені хочуть показати.

Я зірвався з місця, але бігти не наважився. Пам’ятав, як легко крізь землю провалився тут «Хамві» нещодавно. Ґрунт хиткий, твердь під ногами — оманлива.

Черевики давно промокли та майже розлізлися. Стопи наче приклеюються до болота. Ледь віддираю.

Рухаюсь повільно й важко, збиваю дихання. Височенна фігура позаду стала ближче. Насувалась, навіть не думала з курсу збиватися. Все кінцівками махала.

Поганий зір та біла імла не завадили мені розгледіти, як почала збільшуватись кругла голова. Вона надувалася як кулька, видаючи при цьому свист.

Хлюп. Хлюп. Пшшш…

Заглиблююсь далі в очерет. Не хочу повторити долю Синього, стати жертвою місцевих тварюк.

Свистить знову. Величезна голова поглинає в себе п'ятиметрову людину. Починає літати небом туди-сюди. Можу розпізнати тільки по звуку, бо все, що бачу — це тіні. Темні клякси в тумані.

Хлюп. Чужий крок. Далі я вже не дивлюсь і не прислухаюсь — а проламуюсь крізь очерет ще швидше, вириваючи ноги з чорноти. Шкіру боляче дряпає.

Здається, туман починає роз’їдати тканину. Чим далі — тим більше шматків одягу обривається з мене. Очі сверблять, пече шкіра.

Через метрів тридцять зарості закінчуються, і переді мною — відкритий простір. Квакають жаби. Але не так, як ті, що були біля озера. Більш нормально.

Хлюп. Пшшшш. Свист.

Попереду — декілька старих будинків. Занедбані сільські подвір’я. Криниця одна стоїть. Корито для свиней розламане.

По коліна в землі, я сяк-так доходжу до покинутих осель. Звуки у небі віддаляються. А я — все. Терміново мушу заспокоїти легені, хоча б шкарпетки змінити. Надихався туману і закашлююсь.

Я обережно відчинив дерев’яні двері хатини. Усередині пахло пилом, взагалі було сухо й стерильно. Ні плісняви, ні моху. Тільки на підлозі де-не-де помітив краплини якоїсь рідини.

Цей жахливий день ніяк не хоче закінчуватись.

— Ей, ти!

Голосок дівочий. Мабуть, здалося.

— Агов, допоможи, чуєш!? — лунає зсередини дому.

Дерев’яний будинок тихо потріскує. Усередині дощок — своє життя. Очі сльозяться, підземний слиз капає на підлогу з мокрих штанів.

Крап.

А це вже мені щось на лоба зверху впало. Підіймаю погляд. На стелі — квіти. Великі, темні. Сочаться.

Крап. Падає ще раз. Відступаю вбік, і знову чую:

— Порятуй мене!

Чужий голос продовжував кликати. А я в цей момент усвідомив остаточно. Я — увійшов сюди сам. Прийшов у Сектор. Зачинив за собою двері в хатину.

Нікуди діватися тепер.

Потвора у вигляді шару все ще свистить десь там вдалині.