11. Епілог

Епілог

Ближче до вечора вони зупинились всерйоз. Рустам почав скиглити ще раніше — говорив щось про пересічну місцевість та вантаж за спиною. Але у відповідь отримав наказ стулити пельку. Ще одна спроба підняти тему втоми — Чорний зупинився, підійшов до Рустама і просто сказав:

— Бачиш свого колегу? Він кульгає. Цим і так псує дорогу. А ще ти на нерви дієш. Ще одна скарга — і кульгавий дружок залишиться тут лежати з простреленою головою. Зрозумів?

Працівник компанії «Векторіс» повільно кивнув, нічого не відповівши. Його колеги теж мовчали. Взагалі з самого їхнього «знайомства» жодного слова не видали.

На одному з дрібних привалів Дар’я остаточно оклигала. Вона вже звично закурила, дала зробити декілька затяжок Червоному. Збагнула, що немає більше шоколадних батончиків — закінчилися. А ще скоро доведеться підзарядити павербанком її електронку.

До дівчини один раз підходив Хадсон, однак нічого не запитував. Тільки сказав:

— Дар’я, порядок. Ми йдем. Ти тримаєшся. Скоро привал і ночівля. Ми з хлопцями тебе бережемо. А ти — нас.

Дівчина думала про Євгена. Вона прислухалась до природи навколо, слухала шум дерев під подихами вітру, намагалась розчути бодай щось. Нехай би це був відчайдушний крик позаду, чи чужий постріл, вибух. Але Сектор поки мовчав. Час від часу тільки кущі похрускували там, де починалась лісосмуга. Бійці вицілювали загрозу. І все знову затихало.

Коли почало сутеніти, американець наказав зупинитися. Мабуть, була десь сьома або восьма година вечора.

— Розбиваємо табір тут, — наказав Хадсон, вказавши рукою на автобусну зупинку біля дороги.

Хтось із інопланетних мудил, здається, навіть зітхнув від полегшення. Виродки в сірих костюмах нарешті зупинилися, важко дихаючи. Без дозволу Хадсона не наважились знімати з себе рюкзаки.

Досить швидко «кольорові» хлопці почали облаштовувати місце для ночівлі. Інопланетянам трохи дозволили розімнути кінцівки та віддихатися. Але ненадовго. Підійшов Чорний і велів:

— Повторюємо процедуру знову. Даєте сюди ваші руки і ноги, щоб не сіпались. Будете спокійно себе поводити — трохи послаблю шнурок.

Таким чином полонених знерухомили і зв’язали їм руки разом з ногами. Рюкзаки з вибухівкою поклали поряд.

— Розслабляйтесь поки. Будете чемними — ми вас підгодуємо. А поки що — тихо, — пообіцяв Зелений та відправився у розвідку, щоб трохи оглянути околиці. Але недалеко, а так, у радіусі метрів тридцяти.

Мудили на чолі з Рустамом так і залишились: хто сидіти, хто лежати на старому покривалі, яке з собою притягнула група.

Вони мали з собою трохи провізії — це були якісь консерви без жодної етикетки. Що там усередині — залишалося тільки гадати, а пхати до рота будь-що, що несли з собою ці лунатики, ніхто не погодився.

Хадсон перевірив рюкзаки — з вибухівкою все гаразд. Американець скривився трохи й нарешті перевів подих. Було видно, що він втомився.

Сонце майже зовсім сховалося за обрій. Як тільки його останні промені змогли пробитися до вологої землі — хлопці закінчили встановлювати конструкцію. Тепер впритул до зупинки стояли дві просторі палатки з цупкої тканини. Чорний відійшов трохи вбік, щоб деревини зібрати. Всі були брудні й втомлені, бо деньок видався жорстким.

— Яка щедрість від природи, — буркнув Зелений.

— Це ти про що?

— Про те, як сонечко заходить. Ми його лишень рано бачили і ввечері зараз бачимо. А цілий день — воно в сраці. Поетично, скажи, Червоний?

Той тільки фиркнув. Чи то оцінив спостереження колеги, чи, навпаки, вважав його надто примітивним.

А за вечерею Хадсон вирішив розважити групу спілкуванням про сокровенне. Іншими словами — провести глибокий допит усіх мудил по черзі. І почали, звісно, з Рустама.

Чорний пішов патрулювати околиці, Зелений притягнув Рустама. Він розв’язав йому руки, посадив біля вогнища.

— Перед тим як ми почнемо, — повчально сказав Хадсон, — я пропоную взаємовигідну комунікацію. Якщо ти і твої друзі чемно себе поводите, даєте нам інформацію, то все буде гаразд. І вантаж завтра між вами розділимо по-іншому, і допомогу медичну надамо. Підходить тобі такий варіант?

— Ви домінуєте у цій ситуації, пане Джейсоне. Не потрібно додаткового тиску.

— Ніхто й не тисне. Це дипломатія. Ти хлопець недурний, то розумієш, що якщо показуватимеш характер — закінчиться погано. Ну, Рустаме, розповідай.

— Що саме?

— Як з’явився Сектор?

Хадсон вирішив одразу почати з козирів: поставити глобальне питання, поспостерігати за реакцією. А вже потім перейти до окремих деталей.

— Реакція відторгнення.

— У кого й на що?

— Для чого вам все це, скажіть, будь ласка?

— Ну я ж просив, щоб ти був хорошим хлопчиком. Серйозно, дурня ти шматок, хочеш стати причиною смерті своїх клоунів? Ми з хлопцями понесемо вантаж. Чесно кажучи, нам і тебе одного для допиту вистачить. Ну?

— Я розумію ваші погрози. Справді хочу збагнути, що вам дасть моя інформація і для чого вона… На нижніх рівнях об’єкта було зафіксовано аномальний сигнал.

— Об’єкт? Це ти про лабораторію?

— Так.

— Яка саме? Де знаходилась?

— Місто Шевченко.

— Продовжуй.

— Продовжую… Спершу подумали, що це електромагнітні перешкоди чи геофізичні процеси природного походження. Але подальший аналіз показав інше. Пульс, що повторюється. Біологічна активність. Так для чого це вам?

Хадсон роздратовано зітхнув. Кинув короткий погляд на Зеленого. Той усе зрозумів без слів. Піднявся і буквально за мить притягнув до вогнища кульгавого мудилу, що гальмував їхню групу до цього. Ноги розв’язав йому, а руки — ні.

— Зараз ти добалакаєшся, педрило!

З цими словами Зелений ткнув важким черевиком полоненого інопланетянина в хвору ногу. Той зашипів, немов змія. Вивернув спину від болю і впав. Дар’я аж сама сіпнулась, коли це побачила. Зелений підійшов до лежачого, ще раз вдарив його ногою в чутливе місце. Цього разу сильніше. Полонений стогнав, показував гримаси, повні страждання.