10. Вийти з очерету

Вийти з очерету

Вибухівку обережно перемістили до заздалегідь підготовлених рюкзаків. Рюкзаки були не прості — з амортизацією і термозахистом, зі спеціальною підставкою для спини. Все спорядження, звісно, в болоті, але й сама команда виглядала не краще — у бруді з ніг до голови.

— Бачте, яка доля вертлява буває, — філософськи підмітив Зелений. — То ви нас на мушці тримаєте, то тягнете нам вибухівку.

Він оглядав полонених. Ще раз обшукав їх, уважно перевірив костюми, кишені, вбудовані пристрої. Власне, група Хадсона зробила все, як було заплановано. Однак з одним винятком — вантаж примусили нести інопланетян. Боввани Рустама віддали всю зброю, свої рації знищили. Хадсон попередив мудил:

— Якщо за нами хтось піде — то вибух почують аж у Києві. Мокрого місця від вас не залишиться.

Втім, інопланетяни не сперечались, поводилися покірно. Коли молодик із симетричним обличчям ледь зробив свій перший крок із ношею за спиною — Дар’я підійшла й переможно заглянула тому в очі. П’ятдесят кілограм тиснули на Рустама. Він аж скривився, і з його штучного обличчя нарешті сповзла мерзенна підробка людської усмішки. А от Дар’я посміхнулся справді. Злісно так, холодно і переможно. А що тут ще словами додати?

— Трясовина усюди. Там є одна стежина, можемо спробувати пройти. Земля під ногами відчувається. Але зарості очерету, — розповідав Зелений, коли повернувся з розвідки.

— Трясовиною йти не варіант, а обходити далеко, — додав Червоний. — Нарвемось ногою на якусь хрінь, там же не видно нічого. Темна вода. Тому у нас одна дорога.

— Будемо пробиратися, — резюмував Хадсон. — Зелений, ставай попереду, одразу за тобою — Червоний. Я, Дар’я, Євген ідемо посередині, разом із нашими «друзями». Замикають Чорний і Синій. Вперед по стежині.

Зброю інопланетян Хадсон наказав зібрати в купу й просто викинути. Ніхто не заперечував. Тільки Рустам мовчки витріщався на те, як його надсучасна гвинтівка повільно тоне у болоті. Дар’я запитально глянула на Синього, бо поки не розуміла, чому б не забрати собі спорядження мудил.

— Технології, — тихо почав пояснювати боєць. — Хто зна, чим нафаршировані ці іграшки? Раптом там якась система розпізнавання вбудована, і якщо ствол «зрозуміє», що ним користується чужий — струмом шандарахне?

Група повільно крокувала самотньою стежиною посеред очерету. Очерет високий, метри три догори. Десь праворуч продовжує утробно квакати жаба.

— Нам недовго тут йти, — промовив Хадсон. — Зберігаємо пильність.

Працівники компанії «Векторіс» ішли важко. Один із них сильно кульгав, чим гальмував групу. Хадсон це, звичайно, помічав, однак поки не прийняв рішення стосовно кульгавого. Втім, якщо Дар’я правильно розуміла, це мудило несе на собі трохи менше, ніж його колеги.

— Ей, швидше рухайтеся, не топчіться! — підігнав їх Синій, що замикав колону.

«Хамві» залишився позаду. Далі — тільки піша хода до самого міста Шевченко. Дар’я робила кожен новий крок стежиною та відчувала, як їй натирає палець і як хлюпає нога в черевиках. З іншого боку — вона не несла на собі нічого, окрім старого спорядження. І це тішило.

Рустам точно знає про Сектор. Дочка професора відчувала цікавість, вона вирішила для себе неодмінно скористатися нагодою під час найближчого привалу та поговорити з ним.

О, так. Тепер вони зможуть поспілкуватися на її умовах. Хоча, не виключено, що сам Хадсон уже встиг отримати якусь інформацію.

Все це буде пізніше, а зараз важливо вийти з очерету.

Женя час від часу говорив їй щось у спину. Голос його звучав тихо, нерішуче. Але Дар’я не дослухалася, щоб знову не здригнутися, щоб не довелося робити вибір. Вона займала свою голову всім, лишень би не думати про те, що відбувається зараз між нею та Євгеном. Хлопець наче й перестав бути частиною цього світу. Випав із ланцюжка…

А от зарості очерету справді напружували, тиснули своїми розмірами та щільністю. Під ногами знову почалося болото, але ним хоча б можна було пересуватися.

— Дивимось вниз, тут щось схоже на кореневища. Не наступайте, — пролунав по рації голос Зеленого.

Даша опустила очі. Помітила не відразу, тільки коли придивилась уважніше: там, де земля ще не була повністю вкрита, проглядалося щось схоже на прожилки. Тонким павутинням вони розповзалися внизу, ці маленькі вени обплітали стовбури очерету поряд, колючий кущ, повз який група зараз проходила…

— Не наступайте на вени, — тихо застеріг Рустам.

— Вени? — перепитав Синій.

— Жилаки під ногами. Не потрібно їх чіпати.

Власне, прожилки з кожним новим метром вперед перетворювались на більш товсті темні відростки. Це справді нагадувало вени, деякі з них наче знаходились під поверхнею землі, випирали кулями. А от деякі були оголені. Станеш ногою — розчавиш.

І що тоді буде?

Справа очерет порідшав, тепер можна було розгледіти поверхню озера. Абсолютно нерухома, вкрита якоюсь чи то пліснявою, чи тьмяною ряскою водойма.

— Ціль на третю годину, не стріляти. Рухомий об’єкт.

Воно дуже нагадувало паличника. Тільки лапок мало значно більше, а ще — пересувалося поверхнею води, не провалюючись у неї. Даша колись читала про цих комах, схожих на гілки дерев. Вона запам’ятала їх, тому що було щось лякаюче у такій зовнішності. Відраза до членистоногих, жуків та схожих тварюк в мить зробила свою справу, примусила Дар’ю підняти пістолет.

— Не стріляти, — про всяк випадок повторив Хадсон.

Паличник плавно перебирав довгими й худими лапами. Його тіло нагадувало тоненький прут із вусиками на кінці. Численні лапки росли з усіх боків, вони то видовжувалися десь на пів метра, то скорочувалися знову, то з’являлися, то кудись зникали у його тендітному тілі.

Квакання стало гучніше. Дар’я все дивилась на озеро, намагалась збагнути, де знаходиться та довбана жаба. Але нічого, крім потворного паличника, не бачила.