9. Мудили

Мудили

 

З одного із сільських дворів до них наближалася група озброєних людей. Йшли вони повільно, вірніше — брели майже по коліна у воді. Либонь, ці засранці ховалися всередині будинків, і це було так прикро, що їх ніяка потойбічна хрінь там не пожерла!

— Стоїмо. Не рухаємось, — невесело в рацію сказав Хадсон, а потім тихо додав, вимикаючи зв’язок на мить: — Тихо, все вирішимо. Треба їх ближче заманити. Не чудіть.

Мовчанка. Лише тихе сопіння поряд і плескіт води за очеретом, наче щось живе шубовснуло в озеро.

— Угу, — нарешті кивнув Чорний, швидко проаналізував ситуацію.

— Не вимикайте зв’язок, пане Джейсоне, досить вам перемовлятися з командою. Кладіть зброю на землю, підіймайте руки, шикуйтеся в шеренгу.

— Це що ще за виродки? — Зелений зі злістю сплюнув у багнюку. — Звідки імена знають?

Він повільно опустив свою штурмову гвинтівку донизу. Робив це, звичайно, без особливого задоволення.

— Це «Векторіс», — Дар’я підійшла до хлопців та демонстративно торкнулася своїм «Кольтом» до багна, щоб не викликати підозр. — Вони переслідували мене в Києві.

— Браво, пані Дар’я, все вірно! Але ми вас не переслідували. Так, просто спостерігали… Зараз поспілкуємось. Нагадую: рацію не вимикаємо!

Бадьорий голос Рустама колупав серце гострим ножем. Дівчина подивилась на Женю і Синього, котрі стояли поряд. Її хлопець — розгублений, окуляри так і не відчистив від бруду. Як він взагалі крізь них тепер дивиться? Не до жартів було й Синьому: обличчя лисого молодика похмурим стало.

Загалом ворогів було шестеро. Четверо підходили ближче, а ще двоє стояли трохи на віддалі, фіксуючи через приціл кожен рух групи Хадсона. Один з них неквапливо зміщував центр ваги, трохи піднявши лікоть — ніби зважуючи, коли саме натиснути на гачок. Чекали моменту.

Одягнуті вони були в щось чудернацьке, схоже на костюми з науково-фантастичних фільмів: закриті шоломи на головах, багато кнопок на грудях, а в руках — щось на кшталт лазерних автоматів зі старого фільму про галактичні війни. Подумки Дар’я назвала представників корпорації «інопланетянами».

А все ж ні, схоже почастував таки Сектор цих мудил! Дар’я усміхнулась всередині себе, коли побачила, що хлопці-то не першої свіжості. Костюми розірвані місцями, а на сірій тканині видніються бинти та плями крові. В одного з виродків — розтрощене скло на обличчі. Ще один — помітно кульгає.

— Ось так, правильно! — сказав Рустам, наблизившись до команди.

Тепер його було чутно не тільки в динаміку, а й зовсім поряд — через закритий захисний костюм. Дар’я також вловила легку дрож у його дзвінкому й підкреслено позитивному голосі. Ага, отже, напружений Рустам. Не все в них гладко!

Четвірка мудил підійшла ближче, як того й хотів Хадсон. Важко дихав Зелений, десь в очеретах почала квакати жаба. Робила вона це грубим голосом; почувши це, Даша відразу уявила величезну ропуху.

— Ви всю зброю повитягали, шановні? — перепитав Рустам, тримаючи на прицілі своєї диво-зброї «кольорових» хлопців. — Ножі, пістолети, приймачі?

— Так точно. Хлопці, ви ж із «Векторіса», правильно? — обережно уточнив Хадсон.

— Ага, — легко погодився Рустам.

Його супутники підняли зброю команди й віднесли подалі, у траву.

— Фух, це добре, — видихнув з полегшенням Хадсон та пожвавішав, наче дійсно радий присутності інопланетян. — Мілгрем передав мені код чотирнадцять за спецпропуском. Папір у мене в нагрудній кишені, всередині. Я покажу — і все стане зрозуміло. А що, вас не попереджали?

Джейсон розгублено переводив погляд з одного мудили на іншого. Дивився настільки відкритим поглядом, настільки щиро, що Дар’я сама вже почала сумніватися в тому, що відбувається. Мілгрем? Код чотирнадцять? Чи міг Хадсон про щось таке казати раніше? Ні... Інші інопланетяни не рухались. Заговорив Рустам, приховуючи ледь непомітну невпевненість за бравадою:

— Пане Хадсоне, не замилюйте очей. Намагаєтесь виторгувати час?

— Послухай, у нас була персональна домовленість із Мілгремом. Ми зустрічалися. І вибухівка теж його. Люди з вашої контори особисто інструкції передавали. Нас повинні були зустріти ваші ж — на четвертому кілометрі. Кажу: дай я документ дістану — і все. Ну або сам його витягни, підійди.

Рустам завагався. Він зробив якийсь жест правою рукою, і мудили зробили кілька кроків у різні боки, збільшуючи дистанцію між собою. Дар’я немов заворожена дивилась на зброю в чужих руках. Їй здавалося, що от-от і пролунають постріли. Їх усіх уб’ють корпорати. А для чого ж іще вони прийшли?

— Діставай папір. Але якщо це якась дурня, пане Хадсоне, один із ваших помре. Не робіть дурниць, жодного зайвого руху.

— Так і я тебе прошу — не нервуй. Ти ж бачиш, скільки вибухівки біля нас? Не треба стріляти, ми про все домовимось. Тим паче, одну справу робимо…

— Невірний рух, пане Хадсоне — і будуть наслідки.

— Та будь ласка.

З цими словами він повільно засунув руку до внутрішньої кишені куртки. Джейсон не смикався, говорив розслаблено і впевнено, наче вони з Рустамом вже спілкувалися не раз. Його обличчя зовсім не змінилося: брови підняті, на вустах — дружня усмішка.

Але...

— Я натиснув на кнопку. І якщо зараз я її відпущу — ми всі злетимо в повітря. Ніхто не втече. Це сто п’ятдесят кілограмів вибухівки. Якщо бахне, то в радіусі ста метрів усьому срака.

Говорив тепер Хадсон твердо й дзвінко. Жодної розгубленості більше не звучало в сказаному. Свою погрозу озвучив він швидко. Без надмірного тиску чи агресії.

Лідер команди мудил завмер. Один із його бійців ледь помітно сіпнувся — напевно, вже був готовий відкрити вогонь.

— Не стріляти! — гаркнув Рустам, трохи повернувши голову до напарника.

— Якщо ви відкриєте вогонь — я розтисну палець. Хочете перевірити? Валяйте. А мені й команді похеру. Ми готові здохнути. А ви?