8. Точка зламу

Точка зламу

Хадсон сказав не чіпати і навіть не розглядати те, що напало на них.

Не треба.

Зелений більше не жадав розправи над Євгеном, заспокоївся. Знову сів за кермо, та й загалом група потроху оговталася.

Женя не говорив. Не виправдовувався, не ховався від Зеленого — просто дивився вниз. Лиш іноді підіймав очі на Дар’ю, наче шукав підтримки. Однак і Дар’я не поспішала до нього. Їй потрібно було повернутися до себе.

— Чого ж ти рації ламав? — питав Хадсон, намагаючись не тиснути надмірно.

Євген виліз із машини сам, його ніхто не витягував. У правій руці тримав пістолет, палець — на спусковому гачку. «Кольорові» дивились на вченого з пересторогою.

— Вони тріщали... А як вони можуть тріщати, якщо вимкнені?

— Ну, тріщали й хрін із ним. Добре, Євгене, все в порядку. Усі живі-здорові, ми йдемо далі. Дай, будь ласка, пістолет — він тобі вже не потрібен.

Американець хвилювався, чи, бува, не з’їхав дах у хлопця, тому вирішив забрати зброю. А самого Євгена — відправити до салону, нехай відсидиться, заодно й з Дар’єю поспілкується.

Женя опору не чинив. Зброю віддав без вагань, наче й сам розумів, що так правильно. Хадсон тим часом вирішив оглянути вантаж, чи все з ним гаразд.

Дочка професора Шермана трималась молодцем. Вона трохи обмочилася — але то дрібниці. Ніхто з хлопців навіть не згадав про це, не підкреслив. Навпаки — поведінка Дар’ї викликала повагу. Джейсон у житті не раз бачив, як бувалі, накачані мужики в подібних ситуаціях «ламались» гірше, ніж Євген. Тому дівчині допомогли опам’ятатися, оглянули. Вона змінила одяг. Правильно зробила, що взяла запасні штани, до речі. І тепер виглядала цілком нормально.

— Дар’я, тебе точно не зачепило? — перепитав Хадсон, оглядаючи салон машини зсередини.

— Н-ні.

Відповіла тихо, але впевнено. Молодчинка.

— Добре. Отже, Даша, Женя — ви назад. Зелений і я — ведемо. Синій — наверх, Червоний — за кермо, Чорний — замикаєш. Усім усе ясно?

Питань не було.

Тему респіраторів вирішили більше не підіймати.

Обійшлося без сильних поранень. Найбільше дісталося Червоному, але рука у нього залишалась робочою. Він її дезінфікував, перев’язав. Гвинтівку тримав нормально.

— Дивись тепер у зомбака не перетворися! — застеріг Синій, підморгуючи.

— Та іди ти, — буркнув високий чоловік у відповідь.

Непомітно поряд винирнув Чорний. На відміну від інших, він виглядав дуже бадьоро. Дар’я б сказала — піднесено. Навіть зморшки біля кутиків очей з’явилися, зіниці вже не блистіли кригою, плечі розправилися.

— Постріляли трішки, порухалися, — ледь чутно резюмував він.

Тон майже грайливий, легкий — наче про прогулянку узбережжям говорив. А обличчя — усміхнене, відкрите. Дар’ю аж повело під лопатками від цього чоловіка. Знову.

— Ага. Радість велика, — гмикнув Хадсон.

Вони покидали місце сутички з агресивною чортівнею. «Хамві» знову на дорозі. Мегафон мовчав, рації не шипіли, але туман усе ще не давав повної видимості.

Було помітно, що хлопці понервували. Хоча контакт із чимось незрозумілим та смертоносним — річ очікувана.

Хадсон багато разів розповідав групі про все, з чим стикалися інші люди, чиїм словам він довіряв. Кожну з аномалій вони розбирали «до кісточок», навіть мозковий штурм влаштовували, пропонуючи різні способи взаємодії. Але Джейсон добре знав: готуй себе, чи не готуй — хрін ти що зробиш ідеально, коли, наприклад, безформна чорнота з туману вилине.

Бійці понервували, але ніхто не збирався зупинятися чи відступати. Звісно що ні.

А далі, посеред дороги, вони знайшли уламки військової машини. Зверху на ній — шматки того самого мегафону. Приблизно тут і кольори миготіли в тумані. Ці уламки металу й коліс були настільки деформовані, що визначити модель, чи хоча б тип транспортера, було нереально.

Також на асфальті поряд лежали розбиті лампи з червоним та жовтим склом. А ще хтось накреслив тонкою білою лінією геометричні фігури — просто на землі. Трикутник, квадрат, коло. Американець відвів погляд від потойбічних ілюстрацій, вирішивши навіть не загострювати на цьому увагу. Він дав чіткий наказ обійти знахідку. І все.

Машина взяла трохи вправо й об’їхала знахідку. Усі інші оминули все це також, тримаючи зброю напоготові. Жодних тіл чи людських решток видно не було.

А рацій, так-то, шкода… Женя розламав три з семи. Де ж він стільки сили знайшов у своїх долонях?! Один приймач залишив собі Хадсон, один — віддав Дар’ї та Євгену.

Підвів Женьок. Не очікував американець, що давній знайомий так себе проявить в екстремальній ситуації. Бо враження складав геть інше. Виходить, сам Хадсон трохи помилився в ньому. І це було сумно.

Інші пристрої для зв’язку хлопці поділили між собою, відповідно до місця в імпровізованій колоні.

Американець ішов попереду групи й продовжував сопіти. По правді, він утомився ще вранці, коли вони тільки-но дістались до роздоріжжя. Ну, запустив себе, треба визнати. Нічого. Вибратися б назад — там і фізичну активність неодмінно додасть. А чому б і ні? У старі деньки Джейсон нормальні такі ваги брав у залі. І бігав, і...

— Слухай, ну ці козли явно брехали. Не заходять вони зі своїми патрулями аж сюди. Я думаю — вони далі сраної стіни носа не потикають, — розпочав тиху бесіду Зелений, коли уламки залишилися позаду.

— Цілком можливо, — не сперечався Хадсон. — Але вертушки раніше пускали над лісом — це я точно знаю. Ще рік тому.

— Ну, може. Кажу тобі: до дороги навіть не долазили пішки. Ми жодного трупа не побачили. А ти уяви, скільки б тут мерців лежало та зруйнованої техніки після… Ну… Та й який сенс у патрулях? Кого вони ще можуть виловити?

І справді. Хто з мародерів чи шукачів пригод досі лізе до Сектору? Такі персонажі залишилися в минулому. Військовий Василь, з яким Хадсон інколи пропускав чарку, зізнавався під градусом: